451° за Фаренгейтом

— Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?

З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.

— Коро, ходи-но сюди, подивись!

Цибуля, редиска, морква переходили з рук у руки.

— Хіба це морква?

— Так… ні. — Вона вагалася. — Не знаю.

— Всі овочі стали якимись інакшими.

— Ніби так.

— Ти и сама бачиш — вони не такі! Цибуля — не цибуля, морква — не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не так. — Його опанував страх, серце шалено калатало. — Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси. — Він бігав по саду, обмацував кожне дерево. — Дивись, троянди! Троянди… вони стали зелені!

І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:

— Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив… Мерщій!

Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.

У неї ріс третій ріг.

А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок.

Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.

— Треба тікати звідси, — сказав Бітгерінг. — Почнемо їсти цю гидоту з городу — й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається — спалити ці овочі!

— Вони ж не отруйні!

— Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало — всього якась краплина. Не можна цього їсти.

Він розпачливо подивився на будинок.

— Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз’їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.

— Ат, тобі просто ввижається!

Вій надяг піджак, зав’язав краватку.

— Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

— Почекай, Гаррі! — крикнула дружина.

Але він уже пішов.

У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

“Що ви робите, дурні несосвітенні! — думав він. — Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?”

Хтось привітався:

— Здоров був, Гаррі!

— Слухайте, — почав він, — ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?

Люди закивали головами, засміялися:

— Звісно, Гаррі! Як же не чули!

— І що ви думаєте робити?

— Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

— Треба будувати ракету, ось що!

— Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

— Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

— Бачили, Гаррі. Ну то й що? — відказав хтось.

— І це вас не налякало?

— Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.

— Йолопи!

— Та що з тобою, Гаррі?

Біттерінг мало не плакав.

— Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

Всі дивилися на нього.

— Семе, — звернувся він до одного.

— Що, Гаррі?

— Допоможеш мені будувати ракету?

— Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні — ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п’ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.

Всі засміялися.

— Не смійтесь!

Сем добродушно дивився на Біттерінга.

— Семе, — раптом сказав той, — в тебе очі…

— А що таке з ними?

— У тебе ж були сірі очі?

— Слово честі, не пам’ятаю.

— Очі в тебе були сірі! Так чи ні?

— Та що тобі до моїх очей?

— А те, що вони в тебе стали якісь жовті.

— Хіба, Гаррі? — байдуже проказав Сем.

— А сам ти став якийсь довгий і тонкий.

— Може, й так, Гаррі.

— Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.

— А в тебе які, по-твоєму?

— В мене? Звісно, блакитні.

— Тримай-но, Гаррі. — Сем подав йому кишенькове люстерко. — Подивись на себе.

Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього.

У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.

Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:

— Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.

Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні й заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.