451° за Фаренгейтом

Лора, Тім і Девід тягали клунки. Чи то пак клунки тягали Ттіл, Ліннл і Верр — отак вони тепер себе називали.

Всі меблі залишили в маленькому білому будиночку.

— У Бостоні наші меблі були привабливі, — сказала Кора. — І в цьому будинку теж. Але в тому особняку!.. Ні. Ось повернемося восени, й вони знову стануть у пригоді.

Біттерінг не заперечував.

— Я знаю, які там потрібні меблі, — перегодом сказав він. — Великі, зручні…

— А як бути з твоєю енциклопедією? Хіба ти не береш її з собою?

Біттерінг відвів очі.

— Приїду наступного тижня й заберу.

— А свої иью-йоркські сукні ти взяла? — запитали вони дочку.

Дівчина здивовано глянула на них.

— Навіщо? Вони тепер мені ні до чого.

Перекрили газ, воду, замкнули двері й вийшли до машини. Батько зазирнув у кузов ваговоза.

— Ти ба! Ми зовсім мало беремо з собою, — сказав він. — Порівняно з тим, що ми привезли на Марс, це просто пригорща!

Він завів ваговоз.

З хвилину невідривно дивився на маленький білий будиночок — хотілося кинутися до нього, доторкнутися до нього, попрощатися з ним; він почув себе так, ніби вирушав у далекі мандри й ніколи по-справжньому не повернеться до всього, що залишив тут, ніколи більше все це не буде йому зрозумілим, своїм.

Саме цієї миті проїжджав на ваговозі Сем зі своєю родиною.

— Гей, Біттерінг! Поїхали!

І машина покотилася з міста стародавньою дорогою. У той самий бік їхали ще шістдесят ваговозів. Вони здійняли; важку хмару куряви, що мовчазно зависла над містом. Голубіла під сонцем вода в каналах, у кронах чудернацьких дерев пробігав легіт.

— Прощавай, місто! — мовив Біттерінг.

— Прощай, прощай! — підхопили дружина й діти, махаючи руками.

І вже більше ні разу не озирнулися.

За літо до дна висохли канали, Літо пройшло по лугах, наче полум’я. У збезлюднілому селищі землян лущилась і відшаровувалась фарба на стінах будинків. На задвір’ях висіли автомобільні шини; ще недавно на них гойдалися діти, а тепер вони застигли в спекотному повітрі, наче маятники годинників, що зупинились.

У майстерні поволі іржавів каркас ракети.

Тихого осіннього дня Біттерінг — він тепер був дуже смаглявий і золотоокий — стояв на схилі горба за своїм особняком і дивився на долину.

— Час повертатися, — сказала Кора.

— Так, але ми не поїдемо, — спокійно відповів він. — Навіщо?

— А твої книжки? А твій вихідний костюм? (Твої ллє, сказала вона, і твій йор уеле рре”.)

— У місті нікого немає. Ніхто туди не повертається, — завважив він. — Та й навіщо? Зовсім ні до чого.

Дочка ткала гобелени, сини награвали пісеньки — один на старовинній флейті, другий на сопілці; веселий сміх відлунював у мармуровому особняку.

Біттерінг дивився вниз, на долину, на далеке селище землян.

— Які дивні, смішні будинки будують жителі Землі.

— Інакших не вміють, — задумливо промовила дружина. — Ну й бридкі ті земляни. Я рада, що їх уже нема.

Вони подивилися одне на одного, злякані тим, що сказали. Потім засміялися.

— Куди ж вони ділися? — замислено обізвався Біттерінг.

Він глянув на дружину. Вона була смаглява й струнка, як їхня дочка. А Кора дивилася на чоловіка — він здавався їй майже таким юним, як і їхній старший син.

— Не знаю, — сказала вона.

— Мабуть, повернемося в місто наступного року. Чи, може, за рік або два, — незворушно мовив він. — А поки що… мені душно. Ходімо купатися.

Вони відвернулися від долини. Взявшись за руки, рушили до басейну, тихо ступаючи по доріжці, де струменіла прозора вода ручая.

Минуло п’ять років, і з неба впала ракета. Задимлена, вона лежала в долині. З неї висипалися люди.

— Перемога! Війна на Землі закінчилася! — галасували вони. — Гей! Ми прилетіли вам на поміч!

Але селище, побудоване американцями, мовчало. Мовчали будиночки, мовчали персикові дерева, мовчали амфітеатри. В порожній майстерні іржавів кістяк недобудованої ракети.

Прибулі обшукали пагорби. Капітан влаштував свій штаб у давно покинутому шинку.

Лейтенант прийшов до нього з рапортом.

— Місто безлюдне, але на пагорбах ми знайшли місцевих жителів, марсіан. Вони смагляві, жовтоокі. Зустріли нас вельми гостинно. Ми з ними трохи погомоніли. Дуже швидко засвоюють англійську мову. Певен, сер, ми з ними налагодимо вельми дружні стосунки.

— Смагляві, кажете? — замислено промовив капітан. — А чи багато їх?

— Приблизно шістсот чи вісімсот. Вони мешкають у мармурових звалищах, сер, на пагорбах. Високі на зріст, міцні. Жінки вродливі.