451° за Фаренгейтом

— Неймовірно, — проказав Боултон. — Наші реле не витримали, енергія впала. Ми виготовили для головного каналу нові реле, які забезпечують надійність Елементу Часу, але ж на це пішло три дні, а Вулф таки протримався! Певне, це залежить ще й від його особистості, тут діє щось таке, чого ми не передбачили. А Вулф таки живе тут, у нашому часі, і, виявляється, Минулому не так уже й легко його повернути. Час не такий піддатливий, як ми вважали. Ми неправильно порівняли. Час не гума. Він скоріше подібний до дифузії — взаємопроникнення рідких шарів. Минуле ніби просочується в Сучасне… Та однаково доведеться відіслати його назад, ми не можемо залишити його тут: у Минулому утвориться порожнеча, все зсунеться й переплутається. По суті, його зараз тримає у нас тільки одне — він сам, його пристрасть, його праця. Дописавши книжку, він щезне з нашого часу так само природно, як виливається вода зі склянки.

— Чхати я хотів, що, як і до чого, — відказав Філд. — Я знаю одне: Том закінчує свою книжку! В нього лишився той самий талант і натхнення, і є ще щось, щось нове, він шукає цінностей, які вагоміші за Простір і Час. Він написав психологічний етюд про жінку, яка залишається на Землі, коли відважні космонавти вирушають у Невідоме, — це написано чудово, правдиво й тонко. Том назвав цей етюд “День ракети”, він змалював лише один день з життя звичайнісінької провінціалки, вона живе в своєму домі, як жили її прабабки, виховує дітей… небувалий розквіт науки, грім космічних ракет, — а її життя майже таке саме, як і в жінок кам’яного віку. Том правдиво, ретельно й зворушливо змалював її поривання й розчарування. Або ось рукопис, називається “Індіанці”, тут він пише про марсіан: вони — індіанці космосу, їх вигнали й винищили, як за давніх часів індіанські племена: чероків, ірокезів, чорноногих. Випийте, Боултоне, випийте!

Наприкінці другого місяця Том Вулф повернувся на Землю

Він повернувся в полум’ї, як у полум’ї вилітав, ходою велета перетнув космос і ввійшов у дім Генрі Уїльяма Філда, до бібліотеки, де на підлозі громадилися купи жовтого паперу, списаного олівцем чи вкритого друкованими рядками: ці купи треба було розділити на шість частин, вони складали шедевр, створений неймовірно швидко ціною надлюдськи впертої праці і в постійному розумінні того, що хвилини минають невблаганно.

Том Вулф повернувся на Землю, він стояв у бібліотеці Генрі Уїльяма Філда і дивився на громаддя, породжене його серцем і його рукою.

— Хочеш усе це прочитати, Томе? — спитав старий.

Але той похитав масивною головою, широкою долонею відкинув назад кучму темного волосся.

— Ні, — мовив, — боюся починати. Коли почну, заманеться взяти все це з собою. А мені ж не можна забрати це додому, чи не так?

— Не можна, Томе.

— А так хочеться…

— Нічого не вдієш, не можна. Того року ти не написав нового роману. Те, що написане тут, мусить і залишитися тут, а що написане там, мусить залишатися там. Нічого не можна змінити.

— Розумію. — Тяжко зітхнувши, Вулф сів у крісло. — Втомився я. Страшенно втомився. Важко все це було. Але й здорово! Котрий же сьогодні день?

— Шістдесятий,

— Останній?

Старий кивнув, якусь хвилю обоє мовчали.

— Назад у тисяча дев’ятсот тридцять восьмий, на цвинтар, під камінь, — мовив Том Вулф, заплющивши очі. — Не хочеться мені. Краще б мені не знати про це, жахно таке знати…

Голос йому урвався, він сховав обличчя в широкі долоні й закляк.

Двері прочинилися. Ввійшов Боултон зі склянкою в руці й став позаду крісла, в якому сидів Том Вулф.

— Що це у вас? — запитав старий Філд.

— Давно знищений вірус, — відповів Боултон. — Пневмонія. Дуже давня і вельми небезпечна хвороба. Коли пан Вульф прибув до нас, мені, звичайно, довелось його вилікувати, щоб він міг упоратися зі своєю роботою: маючи нашу сучасну техніку, це було дуже просто. Культуру мікроба я зберіг. Тепер, коли пан Вулф повертається, йому треба знову прищепити пневмонію.

— А якщо не прищепити?

Том Вулф підвів голову.

— Якщо не прищепити, він одужає в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році.

Том Вулф підвівся.

— Тобто як? Одужаю, стану на ноги, там, у себе, і обдурю гробарів?

— Саме так.

Том Вулф утупився в склянку, рука конвульсивно здригнулась.

— А що, коли я знищу цей ваш вірус і не піддамся вам?

— Аж ніяк не можна.

— А все-таки… якщо?

— Ви все зруйнуєте.

— Що — все?