Весняні ігри в осінніх садах

Кілька разів поспіль вигравав Андрон, який приводив просто таки виняткові сотворіння. Щоразу, обсервуючи нову його пасію, здавалося, що нічого страшнішого вже не існує, але яке ж було наше здивування, коли Андрон наступного разу приводив ще більше пугало. Найцікавіше, що, на відміну від нас, він з тими страхоттями ще якийсь час тусувався, і не раз можна було побачити, як Андрон вишиває у центрі попід руку із черговою «тумбочкою», «бетономішалкою» або двометровою «штахетиною», стаючи об’єктом зацікавлених поглядів перехожих. Власне, ця обставина, що зазвичай вигравав Андрон, сильно порушила всі засади нашої гри, бо окремі з нас, не маючи жодної надії обскакати Андрона, почали приводити на забаву цілком нормальних панночок з якимись малосуттєвими і малопомітними недоліками, аби врешті-решт провести вечір собі на втіху, якщо вже й так приречені на програш.

Чесно кажучи, один-два недоліки можна знайти за бажанням навіть у міс світу, а три-чотири у кожній панні, зате з п’ятим були завше проблеми. До яких тільки хитрощів не вдавалися хлопці, аби переконати компанію у тому п’ятому недолікові! Якось Зеник привів панну, про яку твердив, що вона заїкається, та скільки ми не прислухалися, нічого подібного не помітили, але він стояв на своєму: вона заїкається тільки тоді, коли хвилюється. Ростик брехав, що в його панни одне око скляне. Ми всі по черзі перетанцювали з нею, витріщившись у її очі, і кожен робив той самий комплімент: «Які у вас чудові очі».

Забава, на якій я познайомився з Вірою, відбулася наприкінці квітня. Я, щоб довго не парити собі мізки, запросив знайому журналістку, яка мала двадцять три роки і об’ємне тіло — вражаючу сідницю і груди годувальниці. Насправді ці частини її тіла важко було б потрактувати за недолік, але рятувало ситуацію обличчя — носик бульбою, очка маленькі, волосся пофарбоване у якийсь жахливий ядучо-червоний колір, брови вищипані, а натомість виведений олівцем контур брів, який їй, либонь, подобався більше за природний, можна тільки уявити собі, які ж ті брови були. П’ятим недоліком були її розумові здібності: вона називалася Люся і була дурна, як китайська петарда.

Як і слід було сподіватися, переможцем знову виявився Андрон. Його дама виглядала так, мовби все життя їла тільки самий салат з чорним хлібом, ноги мала не товщі від рук, перса і дупа відсутні, тобто щось, що мало бути там, де у всіх порядних дівчат міститься дупа, було, але штани на тому місці безнадійно обвисали. Коли я вперше її побачив, то не міг собі уявити, якого розміру в неї унітаз. Ми всі розглядали її з неабияким подивом, і кожен собі уявляв, як же оце сотворіння грається? І чи взагалі грається? Бо, може, там і шпарка така, що тільки олівець пролізе.

І тут я помітив панну, яка абсолютно не вписувалася в цю божевільну компанію. Це була висока дівчина з темним кучерявим волоссям, великими персами, ідеальними ногами, що злегенька припухли у стегнах, і випуклою сідничкою, вона не була худа, а скоріше пухкенька, але в міру, і з гарною фігурою.

— Хто її привів? — поцікавився я.

Виявилося, що привів її Ромко. Я тут-таки підсів до нього і спитав:

— А що це ти, голубе, вирішив нас обдурити? Що це ти за кралю привів? Гони штраф.

— Спокійно. Ти просто її не досить уважно роздивився.

— Ти хочеш мене переконати, що вона має всі п’ять недоліків?

— Звичайно. По-перше, зуби.

— Зуби?

— Авжеж, зуби. Ти бачив її зуби? Вони рідкі.

— Ну то й що? Зате які чудові пишні вуста! До них так і хочеться присмоктатися.

— Але за вустами ховаються зуби, і вони рідкі. По-друге, вуха. Зараз вони приховані волоссям, а взагалі вона клаповушка. По-третє, зизоока.

— Та йди! Це ти вже таки справді загнув. Я ж бачу, що це не так.

— Зараз, може, й не так. Вона з тих зизооких, у яких очі міняються. Коли я з нею познайомився, вона була зизоока. Зараз випила — і пройшло. По-четверте, вона інтелектуалка.

— Що ж це за недолік? — не второпав я.

— Ха! Та це просто страшний недолік. Вона не тільки інтелектуалка, а ще й страшна задавака. Вона прочитала Гайдеґґера, розумієш? — Ромко сповістив цю трагічну вістку, вирячивши очі так, мовби йшлося про невиліковну хворобу. — Ось ти… ти прочитав Гайдеґґера?

— Я? Ні, — зізнався я.

— От бачиш. А вона прочитала. І не тільки його. А й купу інших там юмів і попперів. Це просто якийсь жах. Така молода — і така зіпсована! З нею ж ні про що не поговориш. Ти їй про онанізм, а вона тобі про екзистенціалізм.

— Добре. П’ятий недолік.

— П’ятий? П’ятий — найстрашніший. П’ятий такий, що просто капець.

— Ну?

— Тільки голосно не смійся. Вона цілка!

— Цілка? Скільки ж їй років?

— Двадцять два.

— І цілка!

— Інтелектуальна цілка! Повний абзац. Маючи такі циці і таку дупу, бути цілкою — злочин.

— І ти зібрався позбавити її цього останнього недоліку?

— У мене нічого не вийде. Мого інтелекту не вистачить навіть на одну здибанку.

— Як же тобі вдалося приволокти її сюди?

— У неї є сестра. Молодша на два роки. От вона й розповіла мені про старшу сестру, яка цілими днями пропадає над книгами. Світу Божого не бачить, усе читає і читає, навіть телевізора не дивиться. І мала сама попросила, аби я її сестру кудись витяг — на забаву, між люди, щоб із хлопцями познайомилася. А то вже якось незручно малій — вона молодша, і вже не цілка, а ця старша, та ще не грана. Розумієш? Мала повертається пізно, а та починає ґдирати: «Де ти волочишся? Хочеш СНІД підхопити?» Страшна пилка. І весь час її дістає. А одного разу, коли надибала в неї презервативи, обіцяла все батькам розказати. Така стерва. Ну, от я й притарабанив її сюди. Може, хто клюне. Скажи чесно, тобі вона подобається?

— Подобається — не те слово.

— Бери. Даю задурно. Для тебе не шкода, хоч і ти цього Гайдеґґера не читав. Але ти принаймні читав купу всякого іншого, правда? Я думаю, ти баки їй заб’єш.

— А чого це тобі так на тім розходиться? Щоб я скис — ти граєш її сестру!

— Тільки між нами — граю. З її сестрою легко, вона, крім дюдиків, інших книг у руках не тримала. Скоро їхні батьки попруть на море. Сестрички будуть у хаті самі. А там така квартира — атас! А я мушу, блін, по парках затискатися. А якщо ти її закадриш, будемо гратися в сусідніх кімнатах. Там такий бар! Ти пив банановий лікер? Давай, вперед. Даю досьє: вона шаленіє від цього чувака, що «Ім’я троянди» написав з Шоном О’Коннері.

— Умберто Еко.

— Во! А ще від Маркеса, Кортасара — словом, від усіх латиноамериканців разом. А останнє, що її вставило, — Генрі Міллер.

— Фантастика! Там же тільки те й роблять, що граються. І мат на маті.

— О, запам’ятай: не дай Боже тобі в її присутності загнути якесь глупство чи розповісти сороміцький анекдот. Це буде повний гимбель. З анекдотів — тільки абстрактні. Летять два напильники… пливуть три пательні… Попри те можеш ті самі жарти розповідати наступного дня, вона їх забуває за три секунди… Так, що ще?.. Ага! П’є тільки сухі вина, морозива не їсть, кави не вживає, зате ганяє чаї. Цього поки що досить, будеш мати питання — звертайся.

Тут я помітив, що моя дама вже починає нервуватися від нудьги і кидати неспокійні погляди в наш бік.

— Добре, але ти повинен нейтралізувати мою подружку.

— Оцю самохідну гармату?

— Власне, запроси її до танцю. А я піду до твоєї. Як її звати?

— Віра.

Вона крутилася з келихом вина перед якоюсь картиною, що висіла на стіні, і, можливо, намагалася вгадати, що там намальовано. Марна справа — цього не знав навіть автор. Я запросив її танцювати. Вона якось так загадково повела бровами, ніби це її неабияк здивувало, поставила келиха на стіл, і ми затупцяли в меланхолійному хилитанні.

— Якби ми тут влаштовували конкурс краси, вас би обрали королевою, — випалив я для початку.

— Не думаю. Смак більшості тут доволі оригінальний, я геть не вписуюся в їхні ідеали. Це вас Ромко націлив на мене?

— Ні. Я сам його почав розпитувати про вас і раптом дізнався, що ви прочитали Гайдеґґера. Це мене зворушило. Переважно панни у своєму розвитку зупиняються на Франсуазі Саган. А тут — Гайдеґґер.