Весняні ігри в осінніх садах

— А-а-ай! — верещала вона. — Я горю! Рятуйте!

Я перелякався, підхопив її на руки і заніс до лазнички, а то хтозна, чи не спалахне від неї хата. У лазничці я став гасити пожежу всім, що на око попало: вином, кислим молоком, малиновим сиропом, кока-колою, горілкою, кавою… Я залив у її піхву літру меду, жбурляв туди цілими жменями суниці, полуниці, порічки, яблука, сливи, груші, абрикоси і помідори, й не було цьому ні кінця ні краю. Лідка лежала в цьому неймовірному десерті вся червона від ягідних соків і сама як десерт.

3

Вони накривають на стіл у садку під розлогими вишнями, у яких достигають наші шлюбні ночі, серйозно думаючи, що ми поберемось, і вдають, що сьогоднішній обід — це звична щоденна їжа, нічого особливого, але ж я бачу, що це не так: їхній обід має остаточно полонити моє серце свою вишуканістю. Хтозна, чи сюди не підсипано якого-небудь чар-зілля: висушених і потовчених крилець кажана, язика ропухи, павучої лапки, мурашиної кислоти з краплею менструальної крові, які з відповідними замовляннями можуть зробити свою темну справу. Усвідомивши це, я відчув, як мене проймає страх і багнеться негайно вирватися з їхнього полону, злетіти хрущем над вишнями і зникнути, загубитися в хмарах.

У її мами грудний голос, і, здається, вона не розмовляє, а квокче над своїм єдиним курчатком, щось із цього квоктання я вже спостерігав і в голосі Ліди, воно пробивалося інколи, наче відлуння блукаючої радіостанції. Тепер я знаю, яким стане її голос років за десять: вона теж почне квоктати, розкошуючи життям добропорядної квочки.

Колись, либонь, і її батька отаким ось робом заманили на недільний обід, і він, невільник шлунка, напівголодний студент із глухого села, дозволив себе спеленати їхніми сітями і лише згодом спостеріг, що й обіди ці театральні, і голоси, і розмови, і вбрання… З його замріяного погляду, яким він озирає вишні, розвалившись у кріслі-гойдалці, можна здогадатися, що і він тут самісінько обідав уперше, а може, і вишні отако достигали і рожевіли на сонці, а панна Мирося, майбутня його жінка, вигідний пухкенький матрацик з пульсуючим підгорлям, сиділа навпроти і носиком чорного мештика чиркала по травичці, як це робить тепер її донька.

За столом, крім батьків і нас із Лідою, квітне потахла анемона, сестра пані Миросі — тета Роксоляна, на голові старіючої дівиці ковбасились неймовірні кренделі з густого світлого волосся, обличчя, густо напацькане кремами й пудрами, скидалося на незворушну японську маску. Усвідомлення того, що за столом разом з тобою обідає покійниця, — не найкраще. Теті Роксолані під п’ятдесятку, і, як мені шепнула Ліда, вона ще не грана. Ну що ж, її невинність повністю на совісті Лідиного батька.

— Вона тебе ненавидить, — попередила мене Ліда.

— За що?

— За Роксоляну.

Цього слід було сподіватися від дами з таким іменем.

Лідина мама їсть зупу, манірно тримаючи ложку лише двома пальцями, інші три настовбурчені, наче хвіст павича, вона обережно втягує в себе рідину і ще обережніше ковтає, так, мовби її попередили, що разом із зупою може проковтнути чортика, тому набирає лише по півложки. Деколи тільки батько, захопившись, може сьорбнути надто голосно, але це вмить викликає знервовану реакцію матінки і її сестри: обидві, мов на команду, стріляють очима і недвозначно покахикують, від чого старий здригається і сполохано стріляє очима на мене, аж давлячись. Я вдаю, що нічого не помічаю. Лідуня, вочевидь, встигла перекусити перед обідом, це схоже на неї, особливо, якщо вона брала участь у приготуванні обіду, то не могла відмовити собі у задоволенні покуштувати кожної страви потроху, тепер вона не так їсть, як бавиться, набираючи чверть ложки і делікатно вливаючи у розтулені вуста. Тета Роксоляна дозволяє собі більше: вона, зачерпнувши зупу, повільно підносить ложку до вуст, на хвильку притримує, мовби прицілюючись, а тоді різко перекидає її кудись аж за нижню щелепу, де, певно, розмістився відстійник, бо вона весь час жвакуляє, мовби то не зупа, а каша. З таким самим успіхом могла б, либонь, перехилити одним махом і повну миску.

За качкою Лідин батько починає щось молоти про політику, про майбутні вибори, але розмова не клеїться, у мене нема настрою провадити політичні дебати. І даремно: якби я знав, що відбудеться далі, то волів би за краще зупинитися на політиці. Врешті тета Роксоляна, кахикнувши, випускає давно тамовану пару:

— Пане Юрку, Лідуня вихована в давніх галицьких традиціях. Вона не якась там вертихвістка. До нас тут приходили цілком порядні хлопці, але вона їх не хотіла: берегла себе, як ніхто. А по нинішніх часах, ви самі знаєте, що то значить, коли в дев’ятому класі роблять аборти. Лідуня не така. Вона в п’ять літ читала напам’ять Шевченка.

Що ти, дурепо, знаєш про неї? Та я з вашою Лідуньою кохався простісінько на даху того самого будинку, під яким височить пам’ятник Кобзареві, і, бігме, він своєю правицею благословляв нас: «Давай, хлопче, грай і слухай, чи дихає!», і Лідуня дихала так, що я мусив їй затуляти вуста, аби вечірнім перехожим не зіпсувати святої неділі.

— Вона багато читала. Ми водили її до театру, в оперу…

Кохалися ми і в опері. Там такі чудові закапелки, де тебе жива душа не знайде. В театрі Заньковецької, щоправда, можуть сполохати, там надто голосна акустика і кроки відлунюють так, мовби хтось іде зовсім поруч, тому доводилося часто спинятися, наставляти вуха і прислухатися. Одного разу неподалік від майстерні головного художника Ліда забула на підвіконні свої майточки. Яким же було наше здивування, коли наступного дня, знову пройнявшись палким потягом до театрального мистецтва, ми їх виявили на тому самому місці.

— …у філармонію…

І там теж під час симфонічного концерту ми забивалися за якісь штори і в суцільній темряві кохалися, як дикі звірі, а вкінці, коли я відгорнув штору і світло проникло у той закуток, то ми ледь не луснули від реготу, бо виявилося, що Ліда спиралася руками на лису голову вождя революції, котру тут сховали від національно свідомих очей, і по ідеально білій лисині стікала моя живиця.

— Саме тому, пане Юрку, ми просили б вас припинити писати всі ті обридливства, всі ті плюгавства, які ви друкуєте в тій вашій газеті.

Нарешті вона видушила з себе те, що обтяжувало її непорочну душу.

Зависла тривожна тиша. Лідуня несміливо хихикнула і закусила нижню губу, спідлоба стежачи за мною. Батько про всяк випадок перестав жувати і з повним писком завмер, вибалушивши стривожені очі. Матуся робила розумну міну, мовби це зовсім не тета Роксоляна винесла остаточний вирок, а сама Богородиця. Стара діва ще якусь хвилю пронизувала мене своїми совиними очима і, переконавшись, що я проковтнув першу пігулку, почастувала другою:

— Ви собі не уявляєте, що ми пережили, коли Лідуня повідомила, що зустрічається з вами. Я ще її перепитала, чи це той самий, що так гидко спаплюжив нашу Роксоляну… Чи ви собі усвідомлюєте, на що підняли руку? Адже наша Лідуня виховувалася на ідеалі Роксоляни.

«Візьми мене, як султан свою рабиню! Трахни мене! Я твоя невільниця, роби зі мною, що хочеш! Скажи мені: Роксоляна! Обізви мене! Ні, не так… брутальніше… так… так…»

— Моя мама назвала мене Роксоляною в ті часи, коли це було як виклик! Людина з таким іменем була приречена. Навіть мови нема, щоб я могла вибитися нагору. Ви розумієте? Ми читали про Роксоляну з-під поли…

Я знаю. Я теж читав з-під поли. Але вже вилікувався. Я вже не хворий на принизливу хворобу невільництва і далі молитися на ваші рабські ідеали не хочу.

— І раптом це ваше «Житіє гаремноє»… Я не вірила своїм очам. Я питала знайомих, чи це справжнє ваше прізвище. Я певна була, що насправді ви який-небудь Кох або Кауфман. І врешті я знаходжу людей, котрі знають вашу родину. Виявляється, ви — галичанин! Ви є наш! І ваш батько був в УПА! Правда, не в бандерівцях, а в мельниківцях, але то ще можна яко-тако витримати. Принаймні я певна, що не він вас так виховав. Я довго думала над цим. Я прочитала всі ваші книжки, всі публікації, щоб розгадати цю загадку. І я збагнула. Вас зробила таким система. Ви є жертвою комуністичної системи. І мені стало вас шкода.