Весняні ігри в осінніх садах

— І що далі? Ти її кинув?

— Як і всіх інших. Капєц, вони нас пожирають очима, я йду на абордаж.

Олюсь невиправний. Він, як торпеда, яка засікла ціль. Ніщо вже його не спинить. Я можу, звичайно, встати й піти, але я налаштувався провести цей вечір тут. Хтозна — можливо, це мій останній вечір у «Вавілоні». Що за дурня? Чому останній? «Тому що лишився тиждень… тиждень до восьмого серпня», — шипить скрадлива гадючка. Я пробую відігнати цю думку, але намарне, вона кружляє і дзижчить біля вуха. Залишається напитися вволю. А Олюсь уже веде до нашого столу дівчат, знайомить, вгощає, і я хоч-не-хоч, а мушу-таки випірнути з моїх роздумів і бездумної розмови з Олюсем, аби підтримати розмову за столом і далі плисти собі, плисти за течією.

А чого, власне, я протестую? З вершини літ саме отакі вечори й забави найвиразніше пригадуються — де пив, з ким пив, з ким кохався, і зовсім неможливо пригадати те, що мені видавалося найважливішим — сидіння за письмовим столом. Може, оце воно і є сенс життя — упіймати якнайбільше задоволень, маленьких радостей і втіх, побачити якнайбільше розкішниць наживо, а не в журналах, пережити безліч любовних романів, замішаних на скандалах, інтригах, дістати десяток разів по писку і щоразу від іншої, сплатити фальшиві аборти, вистрибнути з вікна в класичній ситуації «чоловік повернувся з відрядження», дістати по писку, але вже не від панни, а від суперника, прокинутися в ліжку зі страхоттям, закохуватися щовесни по самі вуха й усамітнюватися щоосені, зрозумівши, що то не було справжнє кохання, пити вино з дівчатами, з якими гарно п’ється і гарно розмовляється, і до того ж не намагатися їх вграти, валятися на морському пляжі в Болгарії чи Хорватії, цмулити вино й кохатися на піску, кохатися в морі з панною і нічим не перейматися, жити, як метелик, а потім якогось дня, коли тобі вже усього досить, востаннє пригубити найкращу квітку і спурхнути в ніщо. І тут я, власне, збагнув, що якраз і дійшов до тієї межі, коли з мене всього досить, а йти по черговому колу зовсім нема бажання, я ситий по горло всім, що мене оточує.

Великою оманою для всіх самогубців є судження, нібито їхня смерть викличе неймовірний резонанс і стане для оточуючих таким потрясінням, що вони місця не будуть знаходити до кінця свого життя. Я знав, що це неправда, тому мені й на гадку не спадали жодні катаклізми і потрясіння, натомість я уявляв собі кумедні сцени зі своїми колишніми паннами, які, довідавшись, що я покінчив самогубством у товаристві прекрасної юнки, переживуть неабиякий шок. Отут уже їхня бурхлива уява дасть собі волю, і безліч версій вигулькне першого ж дня, коли ця вістка облетить місто, і кожна буде твердити, що тільки їй відома справжня причина. Заради лише цього інколи варто померти.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Скільки б разів Мар’яна в мене не ночувала, то кожного разу ввечері казала «ні», а вночі шептала «так», аби вранці жодним натяком не дати зрозуміти, що вона це робила усвідомлено, а не крізь сон — дивний сон, казковий сон, незабутній сон у сяєві незмінних свічок, про які вона теж нічого не пам’ятала.

У наших стосунках з нею була ще одна особливість, яка навіювала таємничість і загадковість: вона ніколи не дозволяла провести себе додому, ми завше прощалися на зупинці «сьомого» автобуса, з чого можна було здогадатися, що дівчина мешкала на Майорівці. Ані словом вона також не прохопилася про свою сім’ю, і коли якось я запитав, чи думала вона про те, як поставляться рідні до її самогубства, Мар’яна тільки засміялася і перевела розмову на іншу тему. Усе це мене неабияк інтригувало, але я не чинив жодних спроб розкрити таємницю доти, доки не трапилася дивна пригода.

Одного вечора ми забрели до кнайпи на Личаківській. Ніколи раніше я сюди не заходив і не мав зеленого уявлення про тутешню публіку, та щойно ми увійшли всередину, як Мар’яна мене раптово вхопила за руку і потягла геть. Це було настільки не схоже на неї, що я не відразу скорився її волі й намагався з’ясувати, у чому причина, але вона сказала, що пояснить на вулиці, і таки витягла мене звідти, але й на вулиці не припинила волочити за собою, наддаючи ходи так, мовби від когось тікала, не озираючись. Я бачив, яка вона схвильована, і не міг нічого зрозуміти, а на всі мої запитання, відповідала: «Потім». Заспокоїлась тільки, коли ми опинилися на зупинці трамвая, тоді нарешті Мар’яна насмілилась озирнутися і, мовби переконавшись, що ніхто нас не переслідує, усміхнулася.

— Ну, ти мені нарешті щось поясниш? — спитав я.

— Нічого страшного не сталося. Я побачила свого батька.

— Це ти від батька так чкурнула?

— Уяви собі. Він у мене страшенно діставучий, я з жахом собі уявляю, що б то було, якби він нас побачив разом.

— Невже ти гадаєш, що він запрагнув би спілкування, якби побачив тебе зі мною?

— Чому б і ні? Ви з ним майже однолітки. Ти не уявляєш, який він причепа. Він хоче усе знати: де я буваю, з ким, чи не забагато собі дозволяю…

— І що ж ти йому розповідала?

— Нічого. Моє особисте життя належить лише мені. Шкода, що він цього не розуміє.

— А хто він у тебе?

— Професор. Немає нічого гіршого за батька-професора. Коли ти ще мала, ти його не цікавиш, бо він постійно зайнятий своїми справами, а коли ти починаєш дорослішати, його раптом пробиває: він починає жваво цікавитися, чи ти часом не потрапила в погану компанію, давати дурнуваті поради й лякати абортами.

— А мама?

— Ну, мама, інакша… вона мене краще розуміє…

— А чим вона займається?

— А що це тебе раптом так зацікавили мої батьки?

— Ти просто ніколи нічого про них не розповідала. Це виглядало дивно. Ти жодного разу навіть словом про них не прохопилася.

— Я це навмисне робила. Я боялася, що ти мене захочеш розчулити, почнеш заливати: а ти подумала про батьків? а як вони переживуть твоє самогубство? От цього я боялася. А тепер не боюсь, то й розповідаю.

— То чим же займається твоя мама?

— Мама? Мама — лікар. У мене чудова мама.

— І як вона ставиться до того, що татко вечорами засідає у кнайпі?

— Та це дуже рідко буває. Я була просто ошелешена, коли його там побачила. Здається, що він нас таки не помітив. Боже, я й досі вся тремчу.

— Невже це було б так страшно, якби ти нас познайомила?

Мар’яна зиркнула на мене так, мовби я дав їй запитання з тригонометрії.

— Ти забув, скільки мені років? Я, завваж, ще не маю паспорта. Я так думаю, що він зі своїми зв’язками міг би тебе навіть притягнути до відповідальності. За розбещення малолітніх. Теж мені вигадав: познайомити!

Але якась підступна думка мені підказувала, що вона говорить неправду, всі її репліки були надто театралізовані, нещирі, а за кілька хвилин я був уже майже певен, що вона мені крутить юра, бо після того, як ми вийшли з «двійки» на кінцевій зупинці і я рушив звичним напрямом до зупинки її автобуса, Мар’яна наполягла, щоб цього разу провести спочатку мене. Такого ніколи раніше не було, і з огляду на вечірню пору я не погоджувався, але вона стояла на своєму і не заспокоїлася, доки таки не посадила мене на винниківський автобус. Причиною такої незвичної поведінки начебто була моя застуда, я мав якнайскорше потрапити додому і вжити аспірину. Здавалося б, тут не було нічого дивного, жінки люблять інколи проявляти свої материнські інстинкти, до того ж я справді кілька разів пчихнув і скористався хустинкою. Але щось мене продовжувало муляти, і я, не доїхавши до Винників, зійшов з автобуса, пересів на львівський автобус і повернувся до тієї самої кнайпи, звідки ми вилетіли, як кулі.

У ті роки кнайп ще було малувато й зазвичай усі вони вечорами забивалися по зав’язку. Ця не відрізнялася від інших, за столиками сиділо щонайменше зо два десятки вірогідних татусів Мар’яни. Я знайшов вільне місце в самому куточку, де пліткувало дві дами у віці від тридцяти п’яти до сорока. У своєму далеко не бідному на пригоди житті я не мав щастя пізнати кобіту старшу тридцяти двох років. Якими жінки бувають у тридцять п’ять або сорок років, я не мав уявлення, але найцікавіше, що й не прагнув це спізнати. Мене такі жінки цікавили винятково у юнацькому віці, але мені, як Бальзакові, не пофортунило, хоча я б із задоволенням пожив під крильцем якої-небудь матрони у ті часи, коли ховався від КГБ у Львові без прописки, а отже, і без роботи. Так якось уже виходило, що доля підсовувала мені самих дівчат від п’ятнадцяти до двадцяти восьми, переважна більшість яких мала від двадцяти до двадцяти чотирьох. Одне, що я затямив добре, це те, що двадцятивосьмирічна дівчина — а мав я їх всього дві — дуже далека від ідеалу покірної кішечки і скидається більше на пантеру. Дівчата, яким перевалило за двадцять п’ять уже носять у собі паросток старої діви, який до двадцяти восьми років розростається на пишний трояндовий кущ із багатьма колючками. Вона вже не діва і ще не стара, але приручити її так само непросто, як і дорослого кота чи жеребця, у ній нуртують настільки могутні сили, які впокорити надто важко, і треба бути неабияким ковбоєм, аби об’їздити такого мустанга. Зайве казати, що я не мав жодного бажання гаяти час на цю непросту процедуру і при першій же нагоді зіскакував на повній швидкості.