Весняні ігри в осінніх садах

У «Вавілоні»[3], як завше, висів клаптями сизий тютюновий дим, який туго переплітався із приглушеним гомоном і ненав’язливою музикою. Я сидів за столиком у товаристві пляшки шампанського. Вона в мене була друга, а я в неї — перший. Я люблю бути першим. У голові моїй уже розтікалася солодка благодать; усе, чого я прагнув у цей вечір — напитися і звалити додому. Ніщо не могло мені в цьому завадити. Правда, ще була вірогідність того, що припреться до «Вавілону» Олюсь, але, наскільки мені відомо, він у цей час гнав до Москви чергову крадену машину. Сам він авт не крав, але займався перегоном, співпрацюючи з бригадою Мухи. Однієї-двох машин було достатньо, щоб жити цілий місяць безтурботно.

Додому йти не хотілося. Врешті-решт удома мене б чекало те саме — попивання вина і розмова з самим собою, яка б закінчилася спробою написати якогось шедевра на п’яну голову. Ви ніколи не пробували писати під газом? Ні? То й не пробуйте. Вийде повна фіґня. Хоча в момент, коли ви це писатимете, буде здаватися, ніби з-під вашого пера народжується справжній шедевр, і останнє, що вам зблисне у свідомості, коли нарешті запорпаєтеся у постіль: а я таки талант! Вранці ви думку поміняєте, навіть не сумнівайтеся, а шедевр щезне в смітнику. Куди спокійніше банячити на самоті у кнайпі. Зашиваєшся десь у затишний напівтемний куточок, спершись плечем на стіну, закидаєш ногу на ногу і можеш споглядати всю залу, ковзати очима від столика до столика або тупо дивитися в одну цятку на столі чи в пляму, в оцю ось, що нагадує сову, і думати про все або про ніщо. А можеш фіксувати дівочі сіднички — надзвичайно миле заняття.

Сидіти під кайфом і нічого не робити — це справді приємно. І бажано водночас нічого не думати, викинути геть усі думки, розігнати, мов докучливих мух, усі слова, які миготять у голові, і залишитись зі свідомістю немовляти: чистою і прозорою, не оформленою у слова, а тільки у неокреслені звуки, барви й запахи, відчуваючи насолоду від цього п’янкого імлистого стану. Я згадав, що в мене вже був такий період, коли я вечорами просиджував по кілька годин у кнайпі. То було 1979 року. Я ніде не працював, але регулярно щонеділі ходив на книжковий базар, де здійснював якісь дрібні оборудки: купував, продавав, перепродував, і цього цілком вистачало на те, аби ввечері посидіти в кнайпі за графинчиком сухого вина. Інколи, підхмелившись, я роззирався залою, виловлював очима якусь панночку і запрошував до танцю, вечір завершувався у мене вдома. Зараз я нікого знімати не збирався, мені просто не хотілося йти додому, де мене ніхто не чекає, де тиша і пустка, темрява і смуток. Час до часу зі мною хтось вітався, кидав кілька слів або запитував, чи я когось чекаю, я кивав, знаючи, що інакше хтось із них міг підсісти до мене і відвертати своїми розмовами, а я часто люблю за вином помовчати.

Але коли з’явилася Марта, я сам її підкликав і запропонував зі мною випити. Мені подобається випивати з дівчатами набагато сильніше, ніж із колєґами. Можливо, тому, що віддаю перевагу вину. Марта — чудова співрозмовниця, чоловіки її не цікавлять, з якогось часу вона розчарувалася в них настільки, що вирішила присвятити себе науці. Якщо вам уже траплялися дівчата, які присвятилися науці, то зможете скласти певне уявлення про Марту. З ким іще, як не з нею, міг я поділитися останньою новиною? Марта враз спалахнула жвавим інтересом.

— Вона так і сказала: «Так буде краще»? Очевидно, мала на увазі себе. Але тобі не слід себе картати і вишукувати в собі причини того, що сталося. Насправді причини не в тобі, а в ній, просто вона не хоче це визнати, набагато легше звинуватити когось. Це її самозахист. Якщо у неї хтось є, а я в цьому не сумніваюся, бо важко собі уявити жінку, яка, потрапивши у чужу країну, раптом вирішує стати вільною, то все, в чому вона тебе звинувачувала по телефону, адресовано зовсім не тобі, а тому, хто стояв поряд. Це нормальна річ. Тому ти не мусиш усі ці слова сприймати серйозно. А натомість я б тобі радила, знаєш, що?

Вона запалила цигарку, з насолодою втягла дим і, випустивши довгий сизий струмінь, глянула на мене з підбадьорливою усмішкою:

— Вибити клин клином. Довкола стільки класних теличок, і всі вони готові пережити з тобою захоплюючий любовний роман.

— Ну, вже таки й всі.

— Яка різниця? Я ж образно. Ну, не всі, половина, четвертина… Але це все одно багато. Ти тільки роззирнись. А про Христю не думай. Переконай себе, що нема за чим шкодувати. Згадай усі її негативні риси. Згадав?

— Отак відразу? Це непросто.

— Їх так багато?

— Не в тому річ, вони не настільки суттєві, щоб надавати їм аж такої ваги.

— Але ж вони є?

— Ну, є.

— Тоді давай по порядку. Що тебе найбільше діставало?

— Ти справді хочеш це почути?

— Вважай, що я твій психотерапевт. Кращого все одно не знайдеш. А я — могила. Ти ж знаєш?

— Знаю.

Марта й справді вміла берегти таємниці й цим відрізнялася від інших жінок, які себе присвятили науці.

— Тоді починай.

Я надпив вина і задумався, про що ж насамперед я мав би розповісти, але слова раптом потекли з мене самі собою, я вже не керував ними і не фільтрував.

— Вона була жахливо ревнива, хоча я не давав підстав, але їй здавалося, що я тільки й роблю, що стрибаю у гречку. Це справді діставало. У них удома туалет не замикався, і я кілька разів, відчиняючи двері, попадав на її маму, яка сиділа на унітазі. Я поцікавився у Христі, чому на дверях нема навіть примітивного гачка, і почув, що там має бути встановлена фірмова клямка, яка водночас і замикала б двері. І хто її має встановити? Тато. А чому не встановлює? Бо не має часу. А та клямка вже є? Є. Тоді треба викликати майстра. Боже борони! — вжахнулася вона. Тато вижене його в шию. Він хоче сам встановити цю клямку. Але ж він не має часу, так? Так. То чому ж таки не викликати майстра? Бо тато має свій власний проект. Але ж він не має часу. Ну то й що? А те, що я вже кілька разів заставав твою матінку на унітазі з розкаряченими ногами, і повір мені — це не найкращий спогад про відвідини кльозету. І знаєш, що я на це почув? Христя звинуватила мене в тому, що я навмисне підстерігаю її маму в кльозеті, а та навмисне там сидить півгодини, чекаючи на мене, і що взагалі вона має тиху підозру, що я граю її матінку.

— Боже, яка шиза! — похитала головою Марта. — І чим це скінчилося?

— Я взяв і вкрутив на кльозетових дверях гачок. Це викликало великий шок у її татуня, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Але гачка не зняв. І ти уяви собі, що цей гачок продовжує висіти на дверях і досі, хоча вже проминуло шість років, він досі висить, а новісінька клямка з хитромудрим замком так і лежить запакована.

— А мама чула про Христині фантазії?

— Чула. Але, знаєш, вона вже до цього звикла, бо Христя була переповнена фантазіями. Тобто мама поставилася до цієї вигадки, як до дитячої бздури. Перед тим Христя вже встигла звинуватити свого батька, що у нього є коханка, і розповісти, як вона їх вистежувала. Але знаєш, життя ж не складається з подібних дурниць, я собі до голови те все не дуже брав, і хоч воно мене діставало, але я з цим готовий був миритися. У мене не було підстав для розлучання. А тепер виявилося, що саме завдяки цим фантазіям і знайшлася підстава. Вона покинула мене тому, що я гуляв. Але людині, яка звинувачує тебе, що ти грав її маму, неможливо довести, що ти не грав усіх її колєжанок і всіх знайомих.

— У цьому є своя закономірність. Ваш шлюб все одно був приречений. Рано чи пізно вона б тебе довела до ручки. А в міру того, як ти ставав дедалі відомішим, ревнощі її б тільки росли. Тому дякуй долі, що вона виїхала до Америки.

— Я пробую дякувати, але не виходить.

— Це просто звичка, розумієш? Звичка. Ти звик жити з нею, і тут раптом це обривається. Стає незатишно. Але це мине. Думаєш, коли я вирішила, що все — досить із мене любовних романів, шкода на них часу, мені було легко? Я просто вирішила для себе раз і назавжди: у мене є наука. І це найважливіше. У тебе є література. Що може бути важливішим? Безліч письменників обходилися без жінок або принаймні не прив’язували себе до них. Шекспір, Ніцше, Керрол, Борхес… Та їх справді безліч. Ти ж знаєш. Налий мені.