Я, робот

— Перепрошую, але ти не розумієш мене. Вони ж роботи, а це означає, що вони — істоти розумні. Після того як я прорік їм істину, вони визнають тільки Творця. Усі до одного. Вони називають мене пророком. — Він схилив голову. — Я не вартий того, але, можливо… Донован перевів дух і пустив шпильку:

— Невже? Та хіба це погано? Це ж просто чудово! А тепер послухай, що я тобі скажу, ти, мідна мавпо! Немає ніякого Творця, немає ніякого пророка, і немає сумніву — хто повинен віддавати накази. Ясно? А тепер геть звідси! — заревів він.

— Я підкоряюсь лише Творцю.

— До дідька твого Творця! — Донован плюнув на передавача. — Ось твоєму Творцю. I роби, що я кажу!

К’юті не озивався. Мовчали й інші роботи, але Донован збагнув, що становище умить загострилося. Холодне малинове світло в очах роботів потемнішало, а К’юті мов скам’янів.

— Блюзнірство, — прошепотів він, і в його металевому голосі відчувалося хвилювання.

К’юті підступив ближче. Донован відчув, як на нього вперше накотилася хвиля страху. Робот не міг мати почуття гніву — хоч в очах К’юті важко було щось угадати.

— Вибач мені, Доноване, — сказав робот, — але після всього, що сталося, тобі не можна тут більше залишатися. Віднині тобі й Пауеллу забороняється бувати у приміщенні пульта управління і в машинному відділенні.

Він зробив знак рукою, і вмить два роботи вхопили Донована за руки й притисли їх до боків. Донован не встиг і оком змигнути, як відчув, що його відірвали від підлоги й учвал понесли сходами нагору.

Грегорі Пауелл місця собі не знаходив у кают-компанії: він ходив туди-сюди, стиснувши кулаки. Поглядом, сповненим безсилої люті, він окинув замкнені двері й сердито звернувся до Донована:

— Який тебе дідько штрикнув плювати на передавача?

Майкл Донован глибше вмостився в кріслі й спересердя стукнув кулаками об поруччя.

— А що я мав робити з отим електрифікованим опудалом? Я не збираюся потурати механізмові, якого сам змонтував.

— Не збираєшся? — кисло сказав Пауелл. — Але ж ти сидиш зачинений у кают-компанії під охороною двох роботів. Це означає — не потурати?

— Зачекай, дай тільки дістатися до бази, — огризнувся Донован, — вони за це поплатяться. Роботи повинні коритися нам. Це ж Другий закон.

— Навіщо даремно балакати? Вони нас не слухають. I, можливо, на це є причина, яку ми виявимо надто пізно. До речі, чи знаєш ти, що станеться з нами, коли ми прибудемо на базу?

Він зупинився перед кріслом, у якому сидів Донован, і сердито уп’явся в нього очима:

— Що?

— Та так, нічого особливого! Хіба що доведеться попрацювати на копальнях Меркурія років з двадцять, а може, й посидіти у в’язниці на Цері!

— Про що ти кажеш?

— Про електронну бурю, яка насувається. Ти знаєш, що її центр перетинатиме наш земний промінь? Я встиг вирахувати це, перш ніж робот витягнув мене з крісла.

Донован зблід.

— Покарай мене Сатурн!

— А знаєш, що станеться з променем? Адже очікується буря ураганної сили! Він стрибатиме, як блоха. I коли в цей час біля контрольних приладів буде лише К’юті, промінь неодмінно розфокусується. А тоді вже ніхто не допоможе ні Землі, ні нам!

Не дочекавшись, поки Пауелл висловить свою думку до кінця, Донован люто навалився на двері. Двері відчинилися, і він стрімголов вилетів у коридор, але там йому перепинила шлях сталева рука. Робот незворушно дивився на задиханого, агресивного землянина.

— Пророк наказав вам нікуди не виходити. Прошу!

Він повів рукою, і Донован відступив. У кінці коридора з-за рогу з’явився К’юті. Він дав знак роботам-охоронцям зникнути, а сам зайшов до командирської кімнати, тихо причинивши двері.

Задихаючись від обурення, Донован накинувся на К’юті:

— Це переходить усякі межі! Ти поплатишся за цю комедію.

— Будь ласка, не сердься, — лагідно озвався робот. — У будь-кому разі це повинно було статися. Ти ж сам бачиш, що ваші функції вичерпали себе.

— Перепрошую, — Пауелл ураз випрямився, — що ви маєте на увазі, коли стверджуєте, що наші функції вичерпали себе?

— Поки мене не створили, — відповів К’юті, — ви доглядали за Творцем. Тепер це мій привілей, і єдиний сенс вашого існування зник. Невже це не ясно?

— Не зовсім, — з гіркотою сказав Пауелл. — Що ж, по-твоєму, ми повинні робити?

К’юті відповів не зразу. Він сидів тихо, ніби про щось думав. Потім одна рука його простяглася і обняла Пауелла за плече. Друга схопила Донована за руку й притягла його ближче до себе.

— Ви обидва мені подобаєтеся. Хоч, звичайно, і нижчі істоти, з обмеженими здібностями, але я й справді відчуваю до вас прихильність. Ви добре послужили Творцеві, і він буде вам вдячний за це. Тепер ваша місія скінчилася, і ви, очевидно, довго не існуватимете. Але поки ви ще існуватимете, вас будуть забезпечувати їжею, одягом, дадуть прихисток. Звичайно, за умови, що ви триматиметесь подалі від пульта управління й машинного відділення.

— Він нас випихає на пенсію, Грегу! — зарепетував Донован. — Роби що-небудь! Це ж ганьба!

— Послухай, К’юті, ми не можемо пристати на це. Господарі тут — ми! Ця станція створена такими самими людьми, як і я — людьми, що живуть на Землі і на інших планетах. Це всього-на-всього станція для передачі енергії, а ти лише… Ну, як ще тобі пояснити!

К’юті поважно похитав головою:

— Це стає схожим на настирливу ідею. Чому ви так відстоюєте абсолютно хибне уявлення про життя? Загальновідомо, що розумові здібності нероботів обмежені. Але тут ще є заковика…

Він знову задумався. Донован люто просичав:

— Якби в тебе була людська фізіономія, я б її так розмалював, що й рідна мати не впізнала б.

Пауелл крутнув вуса й прищулився:

— Послухай, К’юті, якщо, по-твоєму, така планета, як Земля, взагалі не існує, то що ж тоді ти бачиш у телескоп?

— Вибачте, я не зовсім розумію. Землянин посміхнувся:

— От я й упіймав тебе, еге ж? Відтоді, як ми тебе змонтували, ти кілька разів вів спостереження за допомогою телескопа, К’юті. Ти помітив, що деякі з цих світлових цяток у телескоп мають вигляд дисків?

— А-а, он що! Аякже, звичайно, помітив. Це просте збільшення, щоб точніше можна було наводити промінь.

— Чому ж тоді не збільшуються зірки?

— Тобто інші цятки? Ну що ж, ми не посилаємо туди променів, отже, й збільшувати їх немає потреби. Вибачте, Пауелле, але навіть і вам мали б бути зрозумілі такі речі.

Пауелл похмуро втупив очі в стелю.

— Але ти бачиш у телескоп більше зірок. Звідки вони беруться? Звідки вони беруться, покарай тебе Юпітер?

К’юті надокучило все це.

— Послухайте, Пауелле, невже ви гадаєте, що я гаятиму час на те, щоб тлумачити кожну оптичну ілюзію, створену нашими приладами? Відколи це наші відчуття стали на одну ногу з ясним світлом суворої логіки?

— Послухай! — вигукнув Донован, випручавшись з-під дружньої, але важкої, металевої руки К’юті. — Давай дивитися в корінь. Навіщо взагалі потрібні промені? Ми даємо тобі хороше, логічне пояснення. Ти можеш дати краще?

— Промені, — почулася впевнена відповідь, — випускає Творець для своїх власних цілей. Є речі, — він побожно звів очі до стелі, — в які нам не дано проникнути. У таких випадках я намагаюся лише служити і не ставити запитань,

Пауелл повільно сів і тремтячими руками затулив обличчя.

— Вийди звідси, К’юті! Вийди і дай мені подумати.

— Я пришлю вам їжу, — сказав К’юті примирливо.

Пауелл тільки застогнав у відповідь. Робот вийшов.

— Грегу, — хрипко прошепотів Донован, — ми повинні діяти рішуче. Підстроїмо йому коротке замикання, коли він того не чекатиме. Хлюпнемо концентрованої нітратної кислоти у суглоби.

— Не дурій, Майку. Невже ти думаєш, що він дасть нам підступитися до нього з нітратною кислотою в руках? Треба з ним поговорити. Ми повинні переконати його, щоб він впустив нас на пульт управління, інакше нам кінець. У нас ще є сорок вісім годин.

Він хитався назад і вперед у безсилій люті.

— Який же дурень стане переконувати робота? Це ж… це ж…