Три мушкетери

Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки.

Д'Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх подруг, але ні Портос, ні Араміс його з ними не знайомили, і він не знав, де їх шукати; що ж до Атоса, то в нього взагалі не було подруги.

Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд.

— Ах, пане, — мовив Планше, угледівши Д'Артаньяна, — як добре, що я вас побачив!

— А що таке, Планше?

— Чи довіряєте ви панові Бонасьє, нашому хазяїну?

— Аніскілечки.

— От і добре, пане.

— А чому ти в мене про це питаєш?

— Коли ви розмовляли з ним, я стежив за вами, хоч і не чув ваших слів, добродію. Він кілька разів мінився на обличчі.

— Ну то й що?

— Ви цього не помітили, пане, бо все ще думали про той лист; а я, стурбований дивним способом, в який цей лист потрапив до нашої квартири, й на мить не спускав очей з обличчя пана Бонасьє.

— І що ж ти побачив? — Зраду, пане.

— Справді?

— До того ж, тільки-но ви попрощалися з ним і зникли за рогом, пан Бонасьє схопив капелюха, замкнув двері й побіг по вулиці в протилежний бік.

— Твоя правда, Планше, мені це теж здається підозрілим; можеш бути певен — ми не заплатимо йому за квартиру, аж поки не дізнаємося, що до чого.

— Ви все жартуєте, пане, але заждіть — ви самі побачите.

— Що вдієш, Планше: чому бути, того не минути!

— То ви таки підете ввечері на свою прогулянку?

— О, Планше, що більше я сердитимусь на пана Бонасьє, то з більшою охотою піду на побачення, призначене мені в листі, який так тебе бентежить.

— Ну, пане, раз ви так вирішили…

— Непохитно, мій друже! Рівно о дев'ятій годині чекай на мене тут, у казармі, я зайду по тебе.

Планше, зрозумівши, що він не переконає свого хазяїна і той не відмовиться від задуманої поїздки, глибоко зітхнув і знову взявся чистити коня.

Що ж до Д'Артаньяна, який, по суті, був розсудливою людиною, — то він, не заходячи додому, подався обідати до гасконського священика, який у скрутний для чотирьох друзів час пригостив їх на сніданок шоколадом.

XXIV. Павільйон

О дев'ятій годині Д'Артаньян був біля гвардійських казарм; він застав Планше у повній готовності. Четвертий кінь уже стояв у стійлі.

Планше мав із собою мушкет і пістолет. Д'Артаньян причепив шпагу й засунув за пояс два пістолети. Він та Планше посідали на коней і неквапно рушили в дорогу. Було так темно, що їх ніхто не помітив. Планше їхав позаду, за десять кроків од хазяїна. Проминувши набережні й виїхавши з міста через ворота Конферанс, Д'Артаньян повернув на дорогу, яка вела до Сен-Клу і була в ті часи куди гарнішою, ніж тепер.

Поки вони їхали містом, Планше шанобливо тримався на відстані. Але що безлюднішою ставала дорога, що густішою темрява, то ближче він під'їздив до Д'Артаньяна, тож коли подорожні дісталися до Булонського лісу, Планше вже трюхикав поруч з хазяїном. Ніде правди діти — гомін буйних верховіть і химерне мерехтіння місячного сяйва в похмурій гущавині не додавали хоробрості Планше. Д'Артаньян помітив, що з його слугою коїться щось дивне.

— Егей, пане Планше! — вигукнув юнак. — Що це з вами?

— Чи не здається вам, пане, що ліс дуже скидається на церкву?

— Чим саме, Планше?

— Тим, що й тут, і там не смієш заговорити на повен голос.

— Чому ж це ти не насмілюєшся говорити на повен голос, Планше? Може, ти боїшся?

— Авжеж, пане, боюсь, що нас почують.

— Боїшся, що нас почують! Але наша розмова цілком пристойна, мій любий Планше, і нас за неї ніхто не огудить.

— Ах, пане, — вів далі Планше, знову повернувшися до того, що його непокоїло. — Чи помітили ви, як пан Бонасьє супить брови й огидно плямкає губами?

— Якого біса ти згадав про Бонасьє?

— Пане, людина думає й згадує про те, про що може, а не про те, про що хоче.

— Бо ти страхополох, Планше.

— Не треба плутати обачливість з боягузтвом, пане; обачливість — одна з найбільших чеснот.

— І ти доброчесний — адже так, Планше?

— Що це там блиснуло, пане, чи, бува, не дуло мушкета? Може, нам краще нахилити голови?

— Ай справді, — пробурмотів Д'Артаньян, згадавши поради пана де Тревіля. — А й справді, цей бовдур нагонить страху й на мене.