Три мушкетери

Д'Артаньян побачив страшне видовище, від якого затремтів з голови до п'ят: це м'яке світло, ця затишна лампа осявала картину жахливої розрухи. Шибка була розбита, двері виламані, стулки висіли на завісах; стіл, накритий, певно, для вишуканої вечері, лежав перекинутий; розбиті пляшки, розчавлені фрукти валялись на паркеті; все в кімнаті свідчило про жорстоку й відчайдушну боротьбу.

Д'Артаньянові навіть здалося, що серед цього страхітливого безладдя він помітив клапті одежі й кілька кривавих плям на скатертині та на портьєрах.

Відчуваючи, як закалатало в нього серце, юнак квапливо спустився на землю, щоб пересвідчитись, чи немає довкола ще якихось слідів боротьби.

Лагідне світло, як і раніше, сяяло серед нічної пітьми. І тоді Д'Артаньян помітив те, на що досі, не маючи підстав уважно придивлятися до місцевості, просто не звернув уваги: земля була порита колесами, втоптана ногами людей і покопана кінськими копитами. Крім того, слід коліс од екіпажу, який приїздив, певно, з Парижа, за кілька кроків до павільйону знову повертав у бік міста.

Д'Артаньян шукав далі й нарешті знайшов під стіною подерту дамську рукавичку. Там, де вона не була замазана землею, рукавичка зберігала бездоганну чистоту і свіжість. Такі напахчені рукавички закохані радо зривають з чарівних ручок своїх обраниць.

Д'Артаньян знову заходився оглядати землю. Холодний піт чимраз рясніше кропив йому чоло, дихання ставало дедалі уривчастішим, серце стискалося тугою.

Щоб заспокоїтись хоч трохи, він намагався умовити себе, що, може, цей павільйон не має ніякого відношення до пані Бонасьє, що молода жінка призначила йому побачення біля павільйону, а не в ньому, що її затримали в Парижі справи чи навіть ревнощі чоловіка.

Але всі ці міркування розбивало, нищило, руйнувало те відчуття внутрішнього болю, яке часом охоплює все наше єство й волає до нас, попереджаючи про близьке нещастя.

Д'Артаньян, як навіжений, кинувся до шляху, звернув на стежку, якою прийшов сюди, добіг до порому й став розпитувати перевізника.

Перевізник розповів, що близько сьомої години вечора він переправив через річку жінку в довгій чорній накидці. Певно, жінка не хотіла, аби її впізнали, але саме через це перевізник звернув на неї увагу й роздивився, що його пасажирка молода та гарна.

Тоді, як і тепер, чимало молодих та гарних жінок їздило до Сен-Клу, не бажаючи, щоб їх упізнали. Однак Д'Артаньян не мав жодного сумніву: перевізник бачив саме пані Бонасьє.

При світлі лампи, що горіла в хатині перевізника, юнак ще раз перечитав записку пані Бонасьє; побачення було призначене таки в Сен-Клу, а не деінде, біля павільйону пана Д'Естре, а не на іншій вулиці.

Все сходилось докупи, аби довести Д'Артаньянові, що передчуття не обдурили його і що сталося страшне нещастя.

Він чимдуж побіг назад до замку; йому здавалося, що за час його відсутності в павільйоні сталися ще якісь події й що все ще повернеться на краще.

Завулок, як і раніше, був безлюдний, і те ж саме спокійне м'яке світло струменіло з вікна.

Раптом Д'Артаньян згадав про халупу в садочку. Сліпа й німа, вона, проте, мусила щось бачити й навіть могла дещо розповісти.

Хвіртка була зачинена, але юнак перестрибнув через живопліт і, не звертаючи уваги на гавкіт собаки, що рвався з цепу, підійшов до хатини.

Юнак постукав, але ніхто не відгукнувся. В хатині панувала така ж мертва тиша, як і в павільйоні; але ця хатина була останньою надією Д'Артаньяна, і він постукав іще раз.

Незабаром йому вчулося шарудіння — таке тихеньке й боязке, аж, здавалося, воно саме боїться, щоб його не почули.

Д'Артаньян перестав стукати й почав благати з такою тривогою та надією, з таким страхом і сподіванням у голосі, що міг би заспокоїти й послідущого боягуза. Нарешті трухлява віконниця відчинилась, або, точніше, прочинилась і враз зачинилася знову, коли вогник малесенького ґнотика, що блимав у кутку комірчини, освітив перев'язь, ефес шпаги й рукояті пістолетів Д'Артаньяна. А втім, хоч як швидко все це сталося, Д'Артаньян устиг розгледіти обличчя дідуся.

— Ради Бога, — скрикнув він, — вислухайте мене! Я мав зустрітися з однією особою, але її немає. Я страшенно хвилююся. Скажіть: чи не скоїлося тут якогось лиха?

Віконце знову поволі відчинилося, і те ж саме обличчя з'явилося в ньому, але тепер воно здавалося ще блідішим, ніж раніше.

Д'Артаньян розповів дідусеві все, не називаючи тільки імен: що біля цього павільйону йому призначила побачення молода жінка і що, не дочекавшися її, він виліз на липу й у вікно побачив у кімнаті розгром.