Три мушкетери

І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої самої думки. Де там! Мушкетер побачив тільки гарячково збуджені очі, які наперед пожирали цю чарівну курку, що викликала в нього таку зневагу.

Пані Кокнар присунула таріль до себе, відрізала дві великі почорнілі лапки й поклала їх своєму чоловікові; потім відрізала шийку й разом з головою поклала її на свою тарілку. Портосові вона поклала крильце й віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя всіх, хто сидів за столом, — від палкої надії до смиренної покори.

Тим часом на столі з'явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м'ясо.

Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі.

Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині.

Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, стільки ж націдив собі — і карафка одразу перейшла до Портоса та пані Кокнар.

Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх; так що під кінець обіду вони вже пили напій, який замість кольору рубіна став нагадувати колір димчастого топаза.

Збентежений Портос з'їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах.

Метр Кокнар, глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув.

— Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? — спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: «Краще не їжте їх».

— Чорти б мене взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! — пробубонів Портос собі під ніс.

І голосно додав:

— Дякую, кузино, я вже ситий.

Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив:

— Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з'їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку — єдину, на якій було хоч трохи м'яса.

Портос подумав, що з нього кепкують, і почав уже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись.

Ця мовчанка і зникнення зі столу всіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грізного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні.

— Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати, — поважно сказав прокурор.

Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди.

Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду.

Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла.

— Оце бенкет! Справжній бенкет! — вигукнув метр Кокнар, засовавшись на кріслі. — Epulae epularum^[176]; Лукулл обідає у Лукулла^[177].

Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося — карафка була порожня. Пан і пані Кокнар удали, що не помічають цього.

«Ну що ж, — подумав Портос, — принаймні надалі знатиму, що й до чого».

Він з'їв ложечку варення й зав'яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар.

«Отже, — сказав він собі, — жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!»

Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, в їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж поки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив під неї ноги.

Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення.

— Прошу обідати в нас тричі на тиждень, — сказала пані Кокнар.

— Дякую, — відповів Портос, — але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження.

---

176 «Epulae epularum» — «Бенкет бенкетів» (лат.).

177 Луцій Ліциній Лукулл (бл. 117 — бл. 57 до н. е.) — римський політичний діяч і полководець; збагатившись під час численних воєн, вражав сучасників марнотратством та пишністю бенкетів. Звідси вираз «лукуллів бенкет».