Три мушкетери

— Ні, Фелтоне, ні, брате мій, — відповіла міледі, — ваша жертва надто велика, і я розумію, чого вона вам варта. Ні, я загинула! Тож не губіть і себе разом зі мною. Моя смерть буде значно красномовніша за моє життя, і мовчазність трупа переконає вас куди краще, ніж слова полонянки.

— Замовкніть, добродійко! — вигукнув Фелтон. — Не кажіть цього! Я прийшов сюди просити вас: дайте мені слово честі, присягніться всім для вас святим, що не позбавите себе життя.

— Я нічого не обіцятиму вам, — відповіла міледі, — бо ніхто так не поважає клятви, як я, і вже коли я обіцяю, то мушу дотримати слова.

— Гаразд! — мовив Фелтон. — Тож пообіцяйте принаймні зачекати, поки ми побачимося знову. А коли після того, як ми побачимося, ви все-таки наполягатимете на своєму, ну що ж, тоді нічого не вдієш. Ви будете вільні чинити на свій розсуд, і я сам дам вам до рук зброю, яку ви в мене просили.

— Що ж, — сказала міледі, — задля вас я почекаю.

— Присягніться.

— Присягаюсь вам Богом. Чи задоволені ви?

— В такому разі, до ночі! — відповів Фелтон.

По цих словах він кинувся з кімнати, зачинив за собою двері й, зі списом в руці, став у коридорі, ніби замінюючи вартового.

Коли солдат повернувся, Фелтон оддав йому зброю. Підійшовши до дверей, міледі крізь заґратоване віконце помітила, з якою несамовитістю Фелтон перехрестився і в якій безтямній радості побіг по коридору.

Що ж до полонянки, то, скрививши губи у злій і зневажливій усмішці, вона знову вмостилася в кріслі, з блюзнірським зухвальством повторюючи грізне ім'я Бога, яким вона щойно присягалася, хоч так і не навчилась його шанувати.

— Мій Бог! — казала вона. — Божевільний фанатик! Мій Бог — це я, я та ще той, хто допоможе мені помститися за себе.

XXVI. П'ятий день ув'язнення

І все-таки міледі вже наполовину могла святкувати перемогу. Успіх, якого вона досягла, додавав їй сили.

Досі їй легко було перемагати людей, які не могли встояти перед спокусою і яких галантне придворне виховання робило безпорадними перед її тенетами. Міледі була досить вродлива, щоб підкоряти чоловіків у своїх світських пригодах, і досить спритна, щоб долати всі перепони, які виникали в боротьбі духовній.

Але цього разу вона вступила в двобій з людиною, яка за довгі роки самокатування виховала в собі непохитну твердість, замкненість, нечутливість. Релігія й суворий послух зробили Фелтона неприступним для житейських спокус. У його голові роїлися такі широкі плани й такі бентежні задуми, які не лишали місця для випадкового кохання, що породжується пристрастю, живиться неробством і зростає під впливом моральної розбещеності. Правда, міледі досягла неабиякого успіху, удаваною доброчесністю похитнувши уявлення про себе людини, страхітливо упередженої проти неї, а вродою підкоривши серце людини, цнотливої й чистої душею. Нарешті вона, яка й сама досі не знала цього за собою, показала, на що здатна, змагаючись з найупертішою істотою, яку тільки природа й релігія могли поставити їй на шляху.

Однак не раз і не двічі за вечір міледі зневірялась і в своїй долі, і в самій собі. Ми вже знаємо, що вона не зверталася до Бога; але вона покладалась на владу зла, цю могутню силу, яка панує над кожним проявом людського життя і якій, немов в арабській казці, досить одного-єдиного гранатового зернятка, щоб відродити з руїни Всесвіт.

Міледі добре підготувалась до приходу Фелтона; вона була готова до наступного двобою. Адже в неї лишалося всього два дні: тільки-но Бекінгем підпише наказ (а Бекінгем неодмінно підпише його, бо ж у наказі проставлене вигадане ім'я, отже, він не знатиме, про яку жінку йдеться), — отож, повторюємо, тільки-но наказ буде підписаний, як лорд Вінтер одвезе її на корабель. Крім того, вона знала, що засудженим на заслання жінкам куди важче спокусити будь-кого, ніж тим, яких вважають доброчесними, якими захоплюються в придворних салонах, чию вроду осяває блиск вищого світу і чия принадність відзолочує чарівними променями аристократичного походження. Бути засудженою до принизливого, ганебного покарання — ще не означає для жінки втратити вроду; але це стає нездоланною перешкодою для досягнення могутності знову. Як усі по-справжньому обдаровані люди, міледі чудово розуміла, в якому оточенні найкраще розкриваються особливості її вдачі, її природного хисту. Злидні викликали в неї огиду, моральне убозтво віднімало дві третини її могутності. Міледі була королевою тільки між королевами; вона прагнула влади для того, щоб удовольнити свою пиху. Наказувати слабшим було для неї скоріше приниженням, ніж утіхою.