СІМ ВОРІТ

Я заглянула в одне – хотіла побачити, чи ж дуже страшненько мене підстриг отой труп, – але відбилася я там так, що не впізнала себе: ніби не в люстерку, а в якихось уламках, кривих, перемішаних, частково згублених. Заглянула до іншого – криве щось, потріскане, з чорними плямами, де дзеркальна поверхня повідставала від скла. У третьому ледь проглядався мій обрис через пил, павутиння та мушині сліди… А книжки відбивались у ньому, як у новенькому!

За дзеркалами і книжками пішли базарні прилавки. На прилавках лежало багато каструль, фартухів і ножів – більше нічого. Всі ножі були тупі. З фартухів скрапувала вода, дзенькаючи, до калюж. І тут нарешті Наташка всілася за один прилавок – їй дуже личило, мені аж захотілося спитати: "Почом ніж? ". Ледве стрималася.

Наташка потерла ноги:

"Хух, устала".

Дістала цигарки і закурила – не вистачало тільки затріпаного, товстенького романчика, щоб лежав поруч неї, такого малого формату, в м’якій обкладинці, з намальованою дівкою в рожевому і підписаного чиїмось іменем, коряво, кульковою ручкою, щоб не загубився по руках, – і було б тобі чисто то шо треба. Напевне, вона колись працювала продавщицею на базарі. Страшно уявити, як ці дівчатка живуть у тих же квартирах, де складають товар, по три-чотири, сплять разом на вузьких диванах, слухають на кухні музику з побитого магнітофончика, випивають і обговорюють любовні невдачі… А коханці їхні – базарні босики або дрібні бандюжки… Хоча з чого я вирішила, що це погано? Може, їм там весело: в квартирі пахне секонд-хендом, свіжою шкірою або новими парасолями і картонними коробками – ну, тим, що там зберігається, а вони регочуть і танцюють на кухні… І в них купа гостей… Гульня, перекури на балконі, поцілунки в коридорі, біля туалету… І мала дитина котроїсь із них спить на дивані, в кутку, одягнута, обнявши погризеного батона.

"Чо стоїш? – перебила веселі картинки Наташка. – Давай впєрьод! Оно бачиш – ворота? Давай-давай! Нє боїсь".

Другі ворота мали вигляд ринкової брами радянських часів у якомусь задрипаному районному центрі.

Я ступила вперед, штовхнула браму…

І ступила в тамбур.

Електричка гальмувала, в тамбурі товклися пасажири, що зібралися виходити.

Я спитала:

"Що за станція?"

"Фастів", – відповів хтось.

І справді, це вже був Фастів, я ледь устигла збігати по рюкзачок до того вікна, де колись було жарко сидіти, стягнути його з кривої верхньої полиці над вікнами і вискочити.

Що ж то воно робиться зі мною? Спершу труп той… І зараз, напевно, заснула…

Люди на вокзалі поглядали на мене якось дивно.

Нічого не казали, але дивилися якось дивно.

У туалеті тут чимале дзеркало – і я побачила себе.

Ви знаєте, я спочатку очам не повірила, а потім зрозуміла, чим привертала увагу

Я була криво і косо підстрижена ножем.

На привокзальній площі таксист сварився зі своїм пасажиром. Дитину пасажира знудило, і таксист тепер дуже матюкався і казав, що йому треба обшивку крісел міняти. Дитина – не розбереш, хлопець чи дівчинка, рочків трьох – стояла тут-таки і верещала з переляку.

Біля входу до вокзалу пурхали горобці, поїдали лушпайки від соняшникового насіння.

Було темно, бо поки я їхала – вже настав вечір.

Я задивилася на горобців, як вони скачуть, і раптом упізнала одного з них. Тоді покликала:

"Елфі!" – і він підлетів.

Це був мій горобець. Його звати Елфі.

Так себе називала одна на рідкість тупа дівка з тусовки готів. Вона мені діяла на нерви всім: і своїми млосними очима, і лінивим голосом, і тим, як одягалась, і самовпевненістю, а найбільше – безпросвітною тупістю. Таких дуреп я більше ніде не бачила. Вона вічно тикала мені почитати якісь свої поганючі вірші про те, як вона чекає єдиного й коханого, або "новели, написані у формі потоку свідомості" – в мене аж руки тремтіли від злості, я дуже старалася стриматись і не порвати ті її зошити, обліплені наклейками з жувальних гумок, на дрібні шматочки.

Я не знаю, що тепер із нею.

Здається, діждалася єдиного і коханого, і тепер живе з ним, носить щодня халат, і щаслива.

Зате мого горобця звати Елфі.

Він оселився у нашому скверику і доїдає після нас усі сухарі. Поки він їх доїдає – ми балакаємо. Навіть кватирку відчиняти вже не треба. І так усе зрозуміло.

Тепер, зустрівши його на вокзалі, я подумала, що добре було би застрахуватися на випадок чогось такого. Якого "такого" – не розуміла, але те, що відбувалося, мені не подобалось… Тому я підкликала його і сказала: