СІМ ВОРІТ

"Елфі! Мій горобчику, слухай мене! – я була дуже пафосною. Хотілося сказати щось небанальне, героїчне, гарне, щось таке, щоб він добре запам’ятав, і, разом із тим, корисне. І щоб воно мені допомогло, а то хто його знає, чого тут чекати. – Слухай тепер! Я можу втрапити в якусь халепу. Не знаю навіть, що я побачу. Я взагалі нічого не знаю. Слухай, Елфі, лети зараз до Львова, але якщо настане день і ти не знайдеш мене у Львові, то дочекайся вечора і лети на Личаківській цвинтар, пошукай там капличку, де буде світитися. Ти її легко знайдеш увечері: придивися до щілинок між плитами, з одної пробиватиметься світло. Коли стихнуть кроки, й останні студенти, шукачі жахів, підуть до своїх гуртожитків пити чай і розказувати те, чого на кладовищі ніколи не буває і чого не бачили, – тоді раптом зірветься сильний вітер і відкриється плита каплиці, і звідти вийде старий дід із сивою кошлатою бородою й уламками обруча-корони у сплутаному волоссі. Його звати Енліль. Не підходь до нього – він нам не допоможе. Почекай, коли він піде геть, разом із вітром. Тоді, коли місячне світло впаде на плиту, зі склепу вийде другий старий дід (у довгому чорному вбранні, з уламком срібної палиці, яка колись була довгою-довгою, а тепер схожа на милицю) – це Нанна, не підходь до нього, він нам теж не допоможе. Він піде, і проміння місяця помандрує йому вслід. Вони залишать гробницю відкритою. Сиди, аж поки до неї приблукає такий бомж із кравчучкою, на якій везтиме картату торбу. Це Енкі. В його торбі – сплутані нитки і цілющі трави. Він багато відає. Розкажи йому про мене. Він знає мову горобців і тебе зрозуміє. Він тобі порадить, що треба зробити, якщо мене доведеться рятувати".

І ми попрощалися.

Я пішла до якогось вокзального ларьочка, купила собі кави і випила її швидко, обпікши язика. Колись, як я ще маленька була, при кожному вокзалі був ресторан чи кафе. Он Станіслав Лем яке розкішне майбутнє придумав у "Поверненні з зірок", а ресторан із танцями на вокзалі таки є в тому його майбутньому, придумати вокзал без ресторану в нього фантазії не вистачило.

Ну, але все.

Каву допила, скоро їде електричка на Вінницю, вона через Козятин, там вийду і пошукаю, чим добиратися далі.

Сподіваюся, більше нічого зі мною не буде…

І нічого мені тепер не страшно, бо що б зі мною не трапилось – Елфі мене врятує.

Мій горобець.

Електричка на Козятин стояла тут аж двадцять хвилин, але я насилу на неї встигла – боялася вийти на перон, щоб не лишатися там самій. Люди вже не дивилися на мене, як на ідіотку: я трохи позаплітала волосся там-сям, і почало здаватися, що так і треба.

В електричці не було де сісти. Ох і народу ж пре на ту Вінницю, і так пізно! І що воно за місто? Мені чогось здається, що дуже нецікаве, бо зі мною в класі вчився один хлопець на прізвище Вінник – він ще до Юлі щось там чіплявся (ми ж іще й однокласниці колишні до всього, за однією партою сиділи) – той Вінник був дуже нецікавим, слинявим типом, низеньким, занудним і банальним.

Електричку смикало і теліпало, смерділо брудним поїздом і потом багатьох людей, прямо перед носом у мене хтось читав газету з великими буквами і кольоровими сторінками.

Захотілося до туалету. Дарма я пила те пиво. Ще й каву. І води пляшку. Хотіла попросити, щоб якась бабця подивилася за моїм рюкзачком, але вартої довіри бабці не знайшлося, то я пішла проштовхуватись між людей із рюкзаком – він не важкий, там майже нічого немає.

До туалету довелося долати аж три вагони – туалети тут тільки у третьому, п’ятому і сьомому вагонах, як мені пояснив якийсь дід. Я вже йому подякувала і пішла, коли раптом зрозуміла, що візерунок на його маринарці був зовсім і не візерунком, а фразою: "Інанно, зоря сходу сонця, навіщо йдеш ти у Країну смерті? Чи не серце твоє кличе тебе?".

Серце в мене забилося швидко, як дурне.

Я глибоко вдихнула повітря, що пахло поїздом, і стала думати про силу Інанни.

Мені Шамаш – бог сонця – казав колись, що в Інанни має бути сім магічних знаків сили: сім предметів, які вона тримає при собі і ніколи нікому не віддає. Я думала, що він збрехав, бо коли стала Інанною, мені дали тільки тоненьке намистечко з синіх камінців, а більше нічого. Шамаш – він ще і досі Шамаш, хоч тоді вже був старий-старий, ледве ворушився – розповів мені тоді, що я матиму силу Інанни, коли знайду сім знаків сили, але я перепитала в Енкі, і той відповів, що не тільки так, сказав, що я можу ще пройти через якісь ворота, котрих теж сім, але – казав він тоді – так не треба робити, бо це смертельно небезпечно, а мені ніяк не можна помирати зараз. Я спитала, чи знала це та, що була до мене, але вона не знала і знати не хотіла, вона була черницею, все життя відмолювала свій тяжкий гріх, що вона – давня богиня Інанна.