СІМ ВОРІТ

"Наташка! – покликала тихенько, а потім голосніше і ще голосніше. – Наташка!!!"

У тумані щось заклекотало, закричало на різні голоси, тонко занявчало, заворушилося, затупало – туман весь ожив. Над головою пролопотіли крила, ще і ще… Десятки птахів різних розмірів металися сюди-туди, тільки я їх не бачила. Стрекотали, вили, гарчали якісь звірі, хтось засміявся майже людським сміхом. Шурхіт і тупіт, всюди – з правого боку, з лівого, – я злякалася, що зараз із туману вискочить чудовисько з трьома головами!

Вискочила Наташка, вона була бліда і злюща, дуже люта:

"Ти, падружка, савсєм ідіотка кончєна!" – і пропала десь у тумані між реву, крику і виску.

Маленька пташка в польоті налетіла на більшу і, падаючи, вчепилася кігтиками мені у лікоть. Ми з пташкою дивились одна на одну перелякано і не знали, що робити.

"Ти Неті?" – спитала пташка.

"Ти балакати вмієш?" – спитала у пташки.

"Да, бо я – Персонаж… А ти – Неті?"

"Нє, я – Інанна".

"А що ти тут робиш?"

"Чекаю Неті".

"То ти зробила цю велику шкоду?"

"Яку шкоду?"

"Всіх збудила".

"Кого?"

"Звірів".

"Яких звірів?"

"Тих, що тут. Померлих звірів. Вони весь час сплять і сплять. Ти їх збудила?"

"Я, чесне слово, не хотіла. Я не знала, що тут є якісь звірі".

"Тепер їх доведеться знову приспати всіх… – пташка перелетіла мені на плече. На плечі було незручно – я її не бачила, а вона лоскотала мені пір’ям шию. Пташка була щось таке – чи то дуже велика ластівка, чи то малесенька сіра ворона з тонким червоним дзьобом. – Ти сядь, чого стояти? Ще ж довго".

"Пташечко, я поспішаю".

"Куди?"

"Та… туди. За ворота".

"А. Ну справді, ти ж Інанна. Тоді пішли. Я можу тебе трохи провести, поки Неті зайнятий".

"Давай!" – бо мені дуже не хотілося бачити Наташку.

"А потім він нас дожене".

"Він? Неті – це вона. Наталка".

"Да? Раніше був чоловік… Я чула, що тепер жінка. Ще її не бачила. Вона дожене. Вона тут не так, як ти, ходить".

Я сердилася на Наташку, бо вона сердилася на мене. Не попередили, як тут що, зробили мене винною, ще й злитися на мене?

"Прямо, прямо – під гору", – сказала пташечка, я її послухала і пішла під гору. Ступати було легко – глина, а гора полога. Пташечка не злетіла, сиділа і далі на плечі, тільки вчепилася міцно пазурами, крізь светрик відчутно.

Так ми йшли, мовчки, все під гору, під гору, я не втомлювалася, тільки від туману намок одяг, верески, кроки і шум крил затихали десь за нами. І коли, нарешті, піднялися на вершину – туман зовсім розсіявся, стало тихо, і я побачила звірів.

Уся долина, яку нам треба ще перейти, всі гори ліворуч і праворуч, поки видно, і, напевно, й далі – все зайняте сплячими тваринами. Прямо біля мене, міцно притулившись одне до одного, як кури в курнику, спали великі птахи, схожі на орлів. Може, то і були орли, а може – грифи або канюки… Не знаю, я зовсім не розбираюся в орнітології. Нижче – на каменях, групами, довгими стрічками, які заходили за горизонт в обидва боки, – все дрібніші пташки. Лелеки: білі, сірі та чорні. Чаплі, рожеві фламінго, які чогось були не рожеві, а жовтуваті. Великі гуси, чорні, сірі, в крапку. Лебеді різних кольорів. Лебеді чогось були навіть сині. Ворони. Ворон дуже багато. Ми йшли, йшли, а вони сиділи і сиділи, спали, поховавши носи в пір’я. Були ще качки і кури, індики, індокачки, чайки, альбатроси. Здоровенні такі, зовсім не ті, що над річкою літають. Деякі чайки чогось були рожеві. Папуги, канарки, горобці, щиглики, посмітюшки, шпаки, синиці, снігурі, дятли, сороки, знову горобці, горобці, горобці, голуби всіх кольорів – рядами, як нитки муліне в мотках, за кольорами. Як пряжа у великому магазині. Й усі ворушились уві сні, дихали, струшували крильцями, іноді посувалися.

Нарешті пташині ряди закінчились, і стежка теж. Ми вже спустилися в долину. Скраю спали жирафи, не знаю, як іти – по їхніх спинах? Пташка мовчала.

Крайня жирафа відкрила сонні очі.

"Вибачте, можна ми пройдемо?"

Жирафа заплющила очі й лягла спати далі.

"Вони не розуміють", – обізвалася пташка. Я думала – вона заснула.

"Вони не вміють балакати?"

"Не вміють".

"Тільки птахи балакають?"

"Птахи теж не вміють. Вміють тільки Персонажі. Ну, з казок, із книжок".

"Забуті персонажі, так?"

Пташечка промовчала.

"Хм… ти вибач, пташечко. Я не про тебе. Я так. Собі сама. А як мені далі йти? По жирафах?"

Жирафи від мого голосу заворушилися.

"Краще мовчи, – цвірінькнула пташка. – Обережно переступай через них".