СІМ ВОРІТ

"Шо це з ними таке?" – спитала в Наташки.

"Кажиться, називаються «парні зірки".

"Тобто?"

"Ну, жизнь у них така: то супернова, то червоний карлик".

Я не думала, що вона знає такі слова.

"А ти шо – добре знаєш астрономію?"

"Ну да. Я даже поступать думала. Але потім забєрємєніла, і які вже тут поступання?"

Хм, справді – які вже тут поступання?

"А що з цією зіркою далі буде?"

"Стане чорною діркою. Знаєш, шо це таке? Ну вроді там часу нема – вона така здорова, що світло своє до себе притягує. Ну понімаєш? Ти хоть фізику учила в школі?"

І не тільки в школі. Я по фізиці п’ять маю. Я екзамен здавала!

Тільки Наташці я цього теж не стану розказувати. Тим паче, що я тоді здерла все з конспекту, ще й не зі свого, а з Олегового, і задачу він мені розв’язав. Тоді ми ще з ним просто були – одногрупники, він так за мною ходив.

Ми в парку гуляли ночами. Я йому розказувала про своє нещасне кохання, а він казав: "Змерзли руки? Дай зігрію…"

Наташка вже маячила так далеко, що я злякалася – не дожену, заблуджуся, буду вічно дивитися на зірки, як вони танцюють у парах, як старіють, як з’являються. Як вічність спить у чорних дірах. Як літають комети, народжуються планети, астероїди, вивчу астрономію краще за Наташку. Тільки навіщо воно мені буде тут?

"Наташко! – крикнула, як вже її догнала. – А ми в космосі?"

"Да нє. Ми між воротами. Ми ж увесь час між усякими воротами, ну, і тут всяке… Насипалося за тисячі років, сама понімаєш… Хмари там, ну, а тут собрані всі зірки, і шо з ними робилося. Ну вроді як всі небеса з самого початку".

"Небеса вічні".

"А ти шо, бачиш тут край, да?"

Я не бачила.

Скоро почалася знову та сама дорога, і я подумала, що нарешті кінець цьому холоду і незрозумілим зіркам.

"Не заплутайся в траву!" – крикнула Наташка, маючи на увазі ту чорну траву, що росла на узбіччі.

І я зразу ж заплуталася.

Трава була висока, чорна, колюча і тверда, дуже швидко росла. Одна травина прорвала мені штанину і росла далі. Спробувала її відламати, де там! Стеблина товщала, з неї відгалужувалися все нові стебла десь високо, і вже мене трава піднімала вгору на якомусь ніби листі. Гострі травини тикались у п’яти і дряпалися, відбивалася від них.

"Наташка!!!"

Закричала, рвонулась і вирвалася.

Роздерта штанина затріщала.

Ну от. Тепер я зовсім, як дура.

"Шо таке?"

"Вже нічого. Штани порвало травою. Що це за гидота?"

"Це темна енергія".

"Що?"

"Да я сама не знаю. Об’яснили мені – темна енергія, ну і хай буде. Мені шо. Я б тут мозгі зламала, якби все питалася понять. Сказали – це те, шо нашу галактіку розпирає, скоро розіпре так, шо ніяка ракета з неї не вилетить".

І нащо мені були оті всі дурні жіночі романи, які я читала з-під парти на астрономії?

"Та не переживай, падруга! – втішила Наташка. – В жизні все одно всього не успієш і всього не поймеш. Да і толку? Отамо-о двері".

"А ти чого ніколи за мною не йдеш?"

"А я тут знаю другі тропочкі-дорожечкі, я ж Неті, а ти Інанна, так шо в тебе своє. Шуруй. Тобі можна тільки через ворота".

Я "пошурувала" і прийшла до електрички.

Я дивилась у темне вікно, а електричка їхала. Ліхтарі часом, станції, перон, будка, крайня хата…

Потім велика станція – кінцева.

На вокзалі було дуже холодно. Я ще попила кави. Ніхто не швендяв – спали навіть найстійкіші бомжі і міліціонери.

Я пішла по перону, на якусь тупикову колію, де стояла електричка з погашеним світлом, темна, з відкритими дверима, а проте в неї ліз якийсь дядько, ще й торби тягнув.

Молодий парубійко кримінального вигляду курив у тамбурі.

"Куди поїде електричка?" – спитала його.

"На Здолбунов", – одказав парубійко, з інтонацією Наташки-Неті.

Я подумала, що мені щастить.

"А коли поїде?"

"Десь через минут сорок…"

І в тій електричці, яка стояла і чекала свого відправлення на Здолбунів на якійсь тупиковій колії, теж спали люди.

Зайшла – ніби порожній вагон, а брехня: просто всі сплять, на тих лавках із обідраним дермантином. Насилу знайшла, де б і собі прилягти. Бо втомилася я, ледве дибала, і голова мені боліла, аж репалася.

Поспати би трохи… хоч поки рушить, хоч півгодинки… хоч трошки… проклята ніч!

Іще я подумала, що нікуди не буду ходити, вляжусь на лавку і спатиму до самого Здолбунова. Тільки квитка куплю. Якщо тут продаватимуть.

Так і зробила.

Хтось поштурхав мене: