СІМ ВОРІТ

Пам’ятаю, як я боялася в першому класі, як хоронили ту дівчинку, що попала під машину. Вона пішла до бібліотеки, по книжечку, перебігала дорогу, і її збила машина.

Тоді півшколи йшло до неї додому, подивитися, як вона лежить у великій кімнаті, в труні. А другого дня, коли її ховали, – заносили до школи, і наш завуч читав довгу промову з листочків, укладених у папочку.

Потім ми з дівчатами бігли попереду труни, кришили квіти і кидали їх на дорогу, під ноги всім, хто був далі. Якась бабця дуже кричала: «Не робіть! Не робіть, так не можна! Ви кличете другий похорон! За тиждень будуть другого кого ховати!»

Казали потім, що мати тої дівчинки потім ночами сиділа біля вікна, не спала, казала, що чекає, просила не заходити до кімнати, бо її дитина тут є, але як тільки запалюють світло чи хто заходить – то вона лякається. І йде.

Потім був такий час, якраз після того, як мені сказали… як мене зробили Інанною, я так боялась і хотіла зробити щось над собою, щоб померти. Мені дуже подобалось уявляти, як я помру, як мене покладуть у труну в гарному платті й обкладуть квітами. Як приходитимуть люди, як у хаті позавішують дзеркала, зупинять годинники, заклопотані і заплакані родичі будуть кудись дзвонити, бігати, привозитимуть вінки, ставитимуть їх у коридорі. Знайомі і чужі зітхатимуть, що я померла: така молода і гарна, ще й наклала на себе руки. І буде пишний похорон із музикою, сльозами і красивим катафалком. А вінки везтимуть за труною окремою машиною.

Щоправда, це вимагало якогось гуманного способу самогубства, бо ж від повішення посиніє морда, від отруєння теж, здається, різати жили – негарні руки… А руки повинні гарно лежати, схрещені тонкими пальцями.

Коли ж я робила всі ті спроби самогубства… Скільки їх було, що вже й рахунок утратила, то чогось забувала про красу похорону зовсім. В істериці, ридаючи, я вішалась на своїх цупких дитячих колготках чи на маминому шовковому шарфі, їла знеболююче жменями, а потім бігла до туалету і, від переляку, голосно верещала, або ще зачиняла двері-вікна на кухні, відкривала газ і, ридаючи, мила посуд, щоб чимось зайняти руки… Газ – то особлива гидота. Що до нього таке примішують, що ніяк не можна витерпіти?

Не знаю, чого я так любила про те все думати.

А потім був Макс Сідоров.

Мені тоді було шістнадцять років… я збирала абрикоси. В нас була абрикоса – росла під будинком на нашому городику. Такі є маленькі латочки городів під балконами, що там влазить тільки трохи моркви, щавель, петрушка і пару рядочків цибулі. В нас там ще росла абрикоса. Баба посадила.

Збираю і – за спиною мені ніби щось пролетіло, гупнуло. Я не обернулася – далі збирала. А повз мене – малі діти, багато, біжать кудись і верещать. Верещать, як дикі. Верещать:

"Він убився!"

Але він не вбився зразу, коли ми біля нього стояли – то ще дихав, і серце билося. Лежав на спині, очі закриті. Коли дядя Ігор – він лікар, він живе в нашому будинку – прибіг і підняв йому повіку, зіниця була дивна, не кругла, як у людей, а видовжена така, як у кота. Дядя Ігор сказав:

"Усе".

Підняв голову, глянув на блискучу шибу відкритого вікна на восьмому поверсі. І сів на землю.

І нічого не став робити.

Діти лишилися там стояти, а я пішла – бо мені стало дуже жарко, і захотілося в туалет, і не хотілося побачити, як він помре.

Він із хлопцями украв паспорт в одного роботяги, а потім вони злякались і спалили документ. А потім розбіглися всі по хатах, і от він, із переляку…

Він лишив записку вдома: "Прощай, мамо. Їду на той світ".

Макса ховали тихо, і на похороні всім було соромно.

До школи не заносили.

З того часу я ніколи більше не робила спроб накласти на себе руки.

Перед шлагбаумом на переїзді, який минала наша електричка, стояла і чекала швидка допомога. Я здригнулася.

Швидка допомога – це ще один привид смерті. Якщо десь вона стоїть – наступним за нею стоятиме катафалк.

То мені так здавалося завше.

Наша сусідка, стара жінка, приходила до нас дзвонити своїм подругам – і довго розказувала їм різні історії, про хвороби і смерті. Там завжди фігурувало: "…і визвали вони скору помощ".

Коли ця сама скора приїхала за її чоловіком і забрала його в лікарню, я думала, він назавтра помре, а він помер аж через місяць. Та сама скора – чого? – привезла його тіло, і, поки ми допомагали прибирати в хаті, переставляти меблі для похорону, воно лежало на підлозі, одягнуте в той самий спортивний костюм, який він постійно носив, тільки обличчя було прикрите рушником. Особливо страшно – той спортивний костюм, шерстяний, витертий, поморщений, приношений…