СІМ ВОРІТ

Подивившись у дзеркало і погулявши по кімнаті, я полізла діставати чисту новеньку білизну з коробочки – таку гарну, я таку рідко ношу. Я взагалі ношу трикотажні труси в горошок або в квіточку, мати сердиться, як бачить, і каже, що вони дитячі. Нічого, мені вони гарні. Але ота білизна, що схована в коробочці, – оце да! Моя баба теж тримала в шафі, в куточку, комбінашку, в мереживах і з бантами, і такі ж гарні труси – "шоб до врача було в чому". І я тримаю – собі на смерть.

Хоча сьогодні я вмирати не збираюсь – навпаки.

Милуватися собою в цій білизні можна довго. Тільки часу нема. Пора йти до університету. В нас сьогодні не буде останньої пари, і мене Олег запросив… Тут я починаю нервуватись і лізу до шафи по одяг.

Так… панчохи – раз, спідниця зелена – два, батькова футболка, що мати йому купила носити замість майки, але на два розміри меншу, випадково… мені якраз підходить, так, і батькова зелена сорочка в клітинку, яку він уже два роки в майстерню носив, а я випрала, і нічо – як не защібати і підкотити рукава, то якраз до моєї зеленої спідниці.

І черевички.

В коридорі бродить пудель – собачка господині. Пуделя звати Бригіта, вона не любить мене. Але все одно йде за мною до ванни дивитися, як я фарбуватиму вії.

Більше нічого, тільки вії – я вам не Юлька. Це та, поки не намаже повіки синіми тінями, не обведе товстим чорним олівцем очі два рази, не натре помадою щоки, не припудрить їх, не намастить лоба, носа і підборіддя тональним кремом – із хати не вийде.

Ті сині тіні кругом очей – то взагалі капець, напевне, в дитинстві на виховательку в дитячому садку надивилась, і ніяк тобі ті стереотипи не вилетять із голови. Хоч товчи їй, що це не модно давно, хоч кілка на голові теши – все по нулях.

Господиня спитала мене з кухні, буду я їсти грінки з сиром чи з ковбасою. Грінки вона смажила до кави, а кава в неї була смачнюча, я облизнулась і крикнула, що з сиром…

І вже нічого не було – тільки темрява, світяться бульбашки, що летять звідкись ізгори, і тонка дошка під ногами.

І рядно, що Наташка накинула мені на плечі, мокре – від луснутої бульки – і пахне моїм шампунем тої пори.

"Це твої години. Тіпа твоя жизнь уся, – відповіла мені Наташка, бо я ж її була спитала, що це за бульки. – Осторожненько, не тронь більш ніяку!"

І я йшла між них, а вони летіли – мої години, так багато.

Світились і переливалися.

Я хотіла хапнути ще хоч одну – якусь із тих, які ми були в Амстердамі, наприклад… але вийшло не те.

Ми з Юлькою закінчили перший курс і приїхали додому ввечері, йшли від вокзалу по вулиці і сміялися. Перецвілі липи на проспекті Миру теліпали над нами гілками, і тінь на асфальті від їхніх гілок візерунками ворушилась, аж мені трохи паморочилася голова на них дивитися.

Це було останнє щасливе літо, коли Олег ще просто був нашим одногрупником, а про те, що десь є Артур, ні я, ні вона не підозрювали навіть.

Нам здавалося, що ми тепер вічно будемо такі щасливі, і ми зустріли одного оператора з місцевого телебачення, він сказав нам, що тепер він уже не оператор, а майбутня зірка шоу-бізнесу. В нього є своя група, і вони нещодавно виступали на День молоді на концерті біля кінотеатру "Україна" (колишній "Жовтень").

Потім він поїхав собі на своєму велосипеді, я подивилась і подумала – от, мій перший чоловік, я з ним першим спала колись, у школі ще, тобто в гімназії.

Юлька в гімназії вчилася на трійки. Вона казала, що в тому своєму класі, з якого перейшла до гімназії, була відмінницею. Ми сиділи за однією партою. Вона тоді ще заплітала косу, носила ангорові светри, блискучі колготки (я носила тільки матові) і довгого золотого ланцюжка з кулоном. Ще в неї була чорна коротка шубка з кроля (а в мене – з кози). Влітку вона одягала тільки міні-спідницю в обтяжку (я – штани). Одним словом – не розумію, що в ній знаходили ті десятки хлопців, які вічно їй дзвонили, переловлювали на вулиці, завалювали на дні народження зі здоровенними букетами, підвозили машинами, лагодили її батькам телевізор і пропонували їй вступити до Комуністичної партії, щоб потрапити до списку і стати депутатом Верховної Ради. Чесне слово. Так і казали.

Не може бути, що тільки то їх вабило, що вона з ними спала. Та й то не з усіма. Багатьом крутила голову або слала подалі. Причому хороших хлопців, аж жаль було дивитися.

Як ми святкували її сімнадцятиріччя, той оператор, що нині оце зібрався в зірки, ридав у неї на балконі щирими слізьми. Він казав, що так її любить, як нікого в своєму житті ніколи вже не полюбить. Він був п’яним, але дуже милим. Він пішов проводжати мене додому. Я дивилася на його сльози, слухала теревені і думала: ну що він у ній знайшов? Ну що він у ній знайшов, чесне слово? Вона ж волосся під пахвами не голить, і від неї пахне потом, коли жарко або контрольна з фізики!