Bitches Get Everything

00:00:01:18

Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.

– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.

– Так. Це я.

– Меня завут Алєг, я кінапрадюсєр.

– І чим я вам можу допомогти, кінапрадюсєр Алєг? – я була взагалі не в гуморі щодо зовнішнього світу, ще й раз у раз ці дурнуваті дзвінки із «суперпропозиціями» після вручення мені бірки «Модний Режисер Року».

– Ми би хатєлі би с вамі встрєтіцца, абсудіть адно очень інтерєснає прєдлаженіє па фільму… Ви не бєспакойтєсь – єсть уже всьо: і дєньгі, і падборка актьорав, і коє-какой сценарій…

– Угу.

– Нужна єщьо толька звєзда-рєжисьор, і етат… високабюджетний! – фільм вистрєліт очень громка.

– І тоді ти, може, від щастя застрелишся разом зі своїм голосом… – процідила я.

– Што, прастітє? Плоха слишна.

– Нічого-нічого. Гаразд. Давайте зустрінемось.

– Ви не маглі би пад'ехать к нам в офіс?

– Не, не маглі би. Давайте зустрічатися години за дві у клубі «Party Фон» на Подолі.

– Харашо. Таща там в семь часов. Да встрєчькі.

– До срачки, – але цього я вже не казала.

Ми з Янголом зготували собі тоді їдла, нажерлися, навалялися догори ногами на дивані і надивилися мультфільмів. Ну що ж, важливі справи зроблено, можна було піти й зі смертними потусуватися. Ми з Янголом такі страшні трешери. В олд-скульних куртках, широких штанах, дебільних шапках. Я ще й перли якогось дива навісила. Ну, щоби люди відрізняли, хто з нас двох дівчинка.

Заходимо в клуб. Сидять якісь соколики в першому залі за столиком. Скільки їх було? Четверо, п'ятеро? Щось явно забагато. Пам’ятаю, мене це трохи роздратувало. Не люблю колгоспних зборів. Ясно, що імені чувака, котрий мені дзвонив, я не запам'ятала. Тому чекала, що хтось із них упізнає нас. Вони явно тупили, але ситуацію врятував Нуріель:

– О, привіт, Давиде! Ти тут якими судьбами? – він підійшов до їхнього столика і потис руку худенькому чорнявому хлопчику. Волосся в того було пелехате, а светр розтягнутий і з діркою, просто тобі Нікіта № 2. «Мм, який у нас закос під багєму, – подумала я. – Ми або вчимося в театральному, або на режисерському факультеті мамині гроші просиджуємо, а тут припленталися з друзями на стрілку до Тріші Торнберґ, аби потім всім розповідати, яка вона насправді страшна і ващє повне гавно, і чого то-тіки з нею всі так носяться?»

– Я Тріша, дуже приємно, – простягла я руку комусь іншому. Добре, що в таких ситуаціях я вже не стараюся люб'язно посміхатися – вже втомилася від скарг на мій немилосердний оскал.

– О, а так би і нє узналі! – звідкись збоку долинув голос, ніби з попи гумової качечки. – Правда, ребята? На фатаграфіях в журналах ви савсєм другая!

Блядь, як ви мене всі заїбали.

– От як добре, – кажу я, – значить, багата буду.

Це чмо вже ледь не принюхується: справді то я чи не я. Чекай-чекай, я зараз ще, бля, шапку зніму – а там три дні немитого волосся. Долю прочитаєш, як з долоні. Причому свою.

Люди з бридкими голосами виглядають утішливо відповідно. Це приємно, бо я, як правило, помиляюся в людях при першій зустрічі. Але тут – ця задушлива хмара солодкого парфуму, це нагельоване волоссячко, ця улеслива посмішка 35-річної давнини і – квінтесенція – шкіряний піджак. Шоби вже точно па-багата-му. Пізніше я взнаю, що дядюля цей ще й альфонс – вішає локшину на вуха донечкам багатих батьків і їздить на їхніх жовтих, як діарея ясельної групи, «гаммерах». А девочки (їх в нього, звичайно, по кілька штук на сезон) його при цьому справді кохають і дико тішаться, що отакий от красунчик з-поміж тисяч модельок і співачок, що за ним бігають (а сумнівів у тому, що бігають, нема – він же сам так казав!) вибрав саме її. Хоча вона й трошки дефектна, як їй здається, але йому нічого такого, ясна річ, не каже. Ну всі ці брекетси на зубах і ноги кривуваті, та й хребет щось… але нічо-ні-чо! З таким от чоловіком можна і треба йти по житті впевнено! Бо вона, вона – його зірка!

Ну і кльово. Я би таких мучачиків в зоопарках розводила і бідним показувала, а багатим продавала б на Пташиному ринку. На кожен же товар є свій покупець.