Гаррі Поттер і Таємна кімната

— Вони ще си не вигадали такого закляття, якого не могла б наслати наша Герміона, — гордо сказав Геґрід, змусивши її густо почервоніти.

— Як гидко, коли когось так обзивають! — сказав Рон, витираючи тремтячою рукою зіпріле чоло. — Кров, бачите, нечиста! Проста кров. Це жах! Але ж більшість сучасних чарівників — покручі. Коли б ми не одружувалися з маґлами, то вже давно повимирали б.

Рон ригнув і знову схилився під стіл.

— Видиш, Роне, я тебе не звинувачую, що ти си намагав його заклясти, — голосно сказав Геґрід, бо в миску знову хлюскали слимаки. — Але, може, то й файно, що твоя паличка поцілила в тебе. Уявіт, що б то було, якби до школи приперси Луціус Мелфой, бо ти закляв його сина. А так ти бодай не матимеш клопоту.

Гаррі хотів зауважити, що важко придумати гірший клопіт, ніж блювання слимаками, але не міг нічого сказати, бо його щелепи безнадійно зав’язли в Геґрідових цукерках із меляси.

— Гаррі, — озвався раптом Геґрід, ніби йому сяйнула якась несподівана думка, — маю си до тебе одну справу. Чув, що ти роздаєш свої знимки з автографами. А чого я й досі такої не маю?

Розлючений Гаррі ледве розціпив свої зуби.

— Я не роздавав жодних фоток! — палко заперечив він. — Якщо Локарт і досі плете такі дурниці…

Але тут він побачив, що Геґрід сміється.

— Та я си жартую, — сказав Геґрід, добродушно поплескавши Гаррі по спині, від чого той аж луснувся головою об стіл. — Я знав, що насправді ти цього не робив. І Локартови сказав, що тобі воно ні до чого. Ти й так відоміший за нього.

— Мабуть, йому це не сподобалося, — сказав Гаррі, випростуючись і потираючи підборіддя.

— Мені теж так си здало, — погодився Геґрід, виблискуючи очима. — А тогди я ще додав, що ніколи не читав жодної його книжки, і він вирішив піти… Хочеш цукерочок? — запропонував він Ронові, який знову з’явився над столом.

— Ні, дякую, — ледь чутно відмовився Рон. — Краще не ризикувати.

— Ану гляньте, що я тут си вирощую, — запросив Геґрід, коли Гаррі й Герміона допили чай.

На невеличкій овочевій грядці за Геґрідовою халупою росло з десяток гігантських гарбузів. Кожен був завбільшки з величезну кам’яну брилу.

— Файненькі, га? — радісно мовив Геґрід. — То для бенкету на Гелловін. Мают доспіти на той час.

— Ти даєш їм якісь добрива чи як? — здивувався Гаррі.

Геґрід озирнувся, щоб пересвідчитись, що їх ніхто не чує.

— Знаєш… я їм… трохи це… допоміг…

Гаррі помітив, що Геґрідова рожева парасолька була приперта до стіни.

Гаррі давно вже підозрював, що ця парасолька була не зовсім тим, чим видавалася. По правді, він навіть не сумнівався, що в ній була захована стара шкільна чарівна паличка Геґріда. Геґрід не мав дозволу вдаватися до чарів. Його вигнали з Гоґвортсу, коли він ще вчився у третьому класі, але Гаррі так і не пощастило дізнатися чому, бо при будь–якій згадці про ті давні події Геґрід відразу заходився кашлем і ставав мовби глухуватий, аж доки мінялася тема розмови.

— Заклинання–розбухання, якщо не помиляюся? — запитала Герміона чи то несхвально, чи то зацікавлено. — Ну, ти добряче попрацював!

— Саме так казала й твоя сестричка, — погодився Геґрід, киваючи на Рона. — Зустрів її щойно вчора. — Геґрід скоса глянув на Гаррі, посмикуючи бороду. — Казала, ніби просто гуляє, але мені здалося інше: вона си сподівала ненароком когось тут зустріти… — він підморгнув Гаррі. — Мені так си здає, що вона б не відмовилась від знимки з…

— Ой, ну досить уже! — обірвав його Гаррі. Рон пирхнув зі сміху, і на землю посипалася нова порція слимаків.

— Обережно! — гаркнув Геґрід, відтягуючи Рона подалі від своїх безцінних гарбузів.

Наближалася обідня пора, і, коли зважити, що від самого ранку Гаррі ще нічого не мав у роті, окрім цукерок із меляси, йому вже не терпілося повернутися до школи на обід. Вони розпрощалися з Геґрідом і рушили назад до замку, причому Рон, попри гикавку, що ніяк не припинялася, видобув із себе тільки двох малесеньких слимачків.

Тільки–но вони зайшли до вестибюлю, як залунав чийсь голос:

— Ага, ось ви де, Поттер і Візлі! — До них із суворим виглядом прямувала професорка Макґо–неґел. — Сьогодні ввечері ви відбудете своє покарання.

— А що нам треба буде робити, пані професорко? — стривожився Рон, намагаючись стримати гикавку.

— Ти будеш натирати срібло в кімнаті трофеїв разом із містером Філчем, — повідомила професорка Макґонеґел. — І жодної магії, Візлі, — тільки своїми руками.