Гаррі Поттер і келих вогню

Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла… але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра — гладенького й сріблястого, немов його волосся.

— Дамблдор! — радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. — Як ся маєш, друже, як справи?

— Чудово, професоре Каркароф, дякую, — відповів Дамблдор.

Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.

— Любий старий Гоґвортс, — проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. — Як це добре — опинитися тут. Як це гарно… Вікторе, підходь до тепла… ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить…

Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.

— Гаррі — це Крум!

Розділ шістнадцятий

КЕЛИХ ВОГНЮ

— Не може бути! — приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. — Гаррі, це Крум! Віктор Крум!

— Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, — стенула плечима Герміона.

— Лише квідичист? — Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. — Герміоно… та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!

У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: «Ой ні, не може бути, навіть пера немає…», «Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?»

— Аякже, — зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.

— Я спробую взяти в нього автограф, — озвався Рон, — Гаррі, маєш перо?

— Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.

Вони підійшли до ґрифіндорського столу й посідали за ним. Рон вибрав собі місце навпроти дверей, бо там і досі стояв Крум зі своїми товаришами з Дурмстренґу — вони не знали, де їм сідати. Учні з Бобатону зайняли місця за рейвенкловським столом. Вони похмуро розглядали Велику залу. Троє з них так і не зняли з голів шарфики й хустки.

— Тут не холодно, — роздратовано сказала Герміона, дивлячись на них. — Вони б іще плащі нап’яли!

— Сюди! Сідайте тут! — прошепотів Рон. — Сюди! Герміоно, посунься, звільни місце…

— Що?

— Та пізно вже, — розчаровано буркнув Рон.

Віктор Крум і його друзі з Дурмстренґу сіли за слизеринський стіл. Гаррі бачив, що Мелфой, Креб і Ґойл неймовірно зраділи. Мелфой нахилився до Крума і щось йому сказав.

— Правильно, Мелфою, попідлизуйся до нього, — саркастично кинув Рон. — Гарантію даю, що Крум бачить його наскрізь… до нього ж постійно хтось підлабузнюється… А де вони спатимуть, як ви гадаєте? Гаррі, ми можемо запросити його до нашої спальні… я віддам йому своє ліжко, а сам і на розкладачці посплю.

Герміона пирхнула.

— Вони нібито веселіші, ніж ті бобатонці, — сказав Гаррі.

Дурмстренґці поскидали свої важкі хутра й зацікавлено розглядали темну зоряну стелю. Дехто взяв у руки золоті тарілки й келихи і вражено їх вивчав.

Сторож Філч приставляв додаткові стільці до викладацького стола. З нагоди такої оказії він одягнув свій старий запліснявілий фрак. Гаррі з подивом помітив, що Філч поставив аж чотири стільці, по два з кожного боку від Дамблдора.

— Але ж гостей лише двоє, — здивувався Гаррі. — Чого це Філч притяг чотири стільці? Хто ще має прибути?

— Га? — неуважно озвався Рон.

Він і досі не міг відірвати очей від Крума.

Коли вже всі учні зайшли в залу й порозсідалися за своїми столами, з’явилися викладачі. Вони попрямували до головного столу й розмістилися там. Останніми підійшли професор Дамблдор, професор Каркароф та мадам Максім. Учні з Бобатону зірвалися на ноги, коли побачили свою директорку. Дехто з гоґвортців розреготався. Бобатонці й вухом не повели і далі собі стояли, аж доки мадам Максім не сіла ліворуч від Дамблдора. А от Дамблдор не поспішав сідати. У Великій залі запанувала тиша.