Гаррі Поттер і келих вогню

— Добрий вечір, пані, панове, привиди та наші новоприбулі гості, — привітався Дамблдор, сяючи усмішкою до закордонних учнів. — З великою радістю вітаю вас у Гоґвортсі. Сподіваюся й вірю, що ваше перебування тут буде приємним і радісним.

Серед бобатонських дівчат, що й досі щулилися з холоду, хтось зневажливо пирхнув.

— Тебе ніхто не змушує залишатися! — розлючено прошипіла Герміона.

— Після бенкету відбудеться офіційне відкриття турніру, — повідомив Дамблдор. — А тепер прошу вас їсти, пити й почуватися як удома!

Він сів, і Гаррі побачив, що до нього відразу нахилився Каркароф і почав щось говорити.

Тарелі перед ними звично заповнилися їжею. Було помітно, що ельфи–домовики на кухні дуже старалися, бо Гаррі ще ніколи не бачив такого розмаїття страв. Деякі з них були чужоземного походження.

— Що це таке? — спитав Рон, показуючи на великий таріль біля м’ясної запіканки, на якому лежало щось схоже на тушковані устриці чи краби.

— Булєбез, — відповіла Герміона.

— Що–що? — перепитав Рон.

— Це така французька страва, — пояснила Герміона. — Я її куштувала позаторік на канікулах. Дуже смачна.

— Що ж, повіримо тобі й перевіряти не будемо, — сказав Рон, накладаючи собі запіканки.

Здавалося, що Велика зала переповнена, хоч насправді чужоземців додалося не більше двадцяти. Можливо, таке враження виникало тому, що їхня шкільна форма вирізнялася кольором на тлі чорних гоґвортських мантій. Коли дурмстренґці познімали свої хутра, то виявилося, що вони одягнуті в червоні, наче кров, мантії.

Через двадцять хвилин після початку бенкету крізь двері за викладацьким столом прокрався Геґрід. Він сів на краєчок стільця й помахав Гаррі, Ронові й Герміоні товсто забинтованою рукою.

— Геґріде, як скрути? — гукнув йому Гаррі.

— Ростут, — весело відповів Геґрід.

— Нічого дивного, — сказав упівголоса Рон. — Здається, вони нарешті знайшли собі харч до смаку: Геґрідові пальці.

Тут пролунав чийсь голос: — Пегепгошюю, чі не моглі б ви подати булєбез?

Це була та дівчина з Бобатону, що пирхала під час Дамблдорової промови. Вона нарешті зняла з голови хустку. Її довге біляво–сріблясте волосся сягало аж до пояса. Вона мала великі темно–сині очі та рівні білосніжні зуби.

Рон почервонів як рак. Витріщився на неї, роззявив рота, але слів із себе видобути не зміг — тільки якесь булькотіння.

— Беріть, — підштовхнув Гаррі таріль до дівчини.

— А ві вжє закінчьили?

— Так, — видушив з себе Рон. — Дуже смачно.

Дівчина взяла таріль і обережно понесла його до рейвенкловського столу. Рон і далі не міг відвести від неї очей, ніби ніколи не бачив дівчат. Гаррі розреготався. Цей сміх примусив Рона отямитися.

— Вона віїла! — хрипко сказав він Гаррі.

— Не вигадуй! — втрутилася Герміона. — Більше ніхто не витріщається на неї мов ідіот!

Та це було не зовсім так. Коли дівчина перетинала залу, їй услід поверталися голови багатьох хлопців, і дехто з них так само, як і Рон, на якийсь час втрачав дар мови.

— А я вам кажу, що це не звичайна дівчина! — тримався свого Рон, схиляючись набік, щоб краще її роздивитися. — У Гоґвортсі таких немає!

— Тут ще й не такі є, — миттю заперечив Гаррі, бо всього за кілька місць від дівчини зі сріблястим волоссям сиділа Чо Чанґ.

— Коли ви нарешті отямитеся, — скривилася Герміона, — то, може, помітите, хто щойно прибув.

Вона показала на викладацький стіл. Там уже були зайняті всі вільні стільці. Біля професора Каркарофа сидів Лудо Беґмен, а поруч з мадам Максім примостився Персів шеф містер Кравч.

— А вони чого тут? — здивувався Гаррі.

— Це ж вони організатори Тричаклунського турніру! — відповіла Герміона. — Мабуть, вирішили побачити його початок.

Коли настала черга десерту, вони помітили декілька незвичних пудингів. Рон пильно оглянув якесь дивне бланманже, а тоді акуратно відсунув його на кілька сантиметрів праворуч від себе, щоб його добре було видно з рейвенкловського столу. Проте дівчина, схожа на віїлу, мабуть, уже наїлася досхочу, бо більше не підійшла.

Коли золоті тарелі спорожніли, Дамблдор підвівся знову. Залу наповнила якась приємна напруга. Гаррі відчував легке хвилювання, очікуючи, що ж буде далі. Неподалік від них Фред і Джордж нахилилися вперед, уп’явшись очима в Дамблдора.

— Час настав, — промовив Дамблдор, усміхаючись до цілого моря звернених на нього облич. — От–от почнеться Тричаклунський турнір. Хочу вам дещо пояснити, перш ніж ми внесемо скриньку…