Благополучная семья, деньги, надежда на будущее – Гражданская война...
Таня Гроттер, Гробыня, Ванька Валялкин, Гуня Гломов, Ягун и Шурасик...
Він ступив був уперед, але Боромир стояв, вагаючись:
— А чи нема іншого шляху?
— Якого ж іще шляху тобі треба? — здивувався Арагорн.
— Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії — і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.
— Скажи краще «без змін», так буде вірніше, — поправив його Арагорн. — Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?
— Гаразд, тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс загрожує бідою.
— Він дійсно грізний, — згодився Арагорн, — прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі!
Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.
— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.
Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:
— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!
Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.
Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.
Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.
— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…
Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:
Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.