Хранителі персня

— Далі не можу. Багато чого я забув, адже історія ця довга й сумна — історія про те, як горе оселилося у Лоріені Квітучому, коли гноми розбудили підгорне лихо.

— Але не гноми його створили, це лихо, — заперечив Гімлі.

— А я цього й не казав. Але лихо прокинулось, і багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона загубилась далеко на півдні, на перевалах Білих Гір, і не з’явилася на березі, де Амрот, її коханий, приготував корабель та чекав на неї, щоб відпливти. Але весною, коли вітер грає з молодим листям, відгомін її голосу ще можна почути біля водоспадів, що назвали її ім’ям. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота, бо Німродель впадає у Срібну, яку ельфи звуть Келебрантою, а Келебранта — до Андуїну Великого, а той до затоки Белфалас, звідки відпливли ельфи Лоріену. Але ні Німродель, ні Амрот не повернулися сюди. Кажуть, що жила вона, згідно зі звичаєм ельфів Лоріену, у будинку на гілках дерева, яке росло біля водоспадів; може, так вони й зараз живуть. Тому їх і прозвали «Галадрім», або Деревний народ. У нетрях лісу можна зустріти неймовірно високі дерева. Цей народ не порпався у землі, як гноми, не будував також кам’яних мурів, поки не постала Тінь.

— Але і в наш час жити на деревах, можливо, безпечніше, ніж на землі, — сказав Гімлі, подивившись через річку на дорогу, що вони вже пройшли, а потім на щільне склепіння з гілок над головою.

— Твої слова дуже доречні, Гімлі, — сказав Арагорн. — Ми не можемо збудувати дім, але пошукаємо сьогодні притулку на ніч серед гілок, за прикладом Галадрімів. Необачно було б сидіти так довго поблизу від дороги.

Загін заглибився в ліс, віддаляючись на захід від Срібної берегом гірської річки.

Неподалік від водоспадів Німроделі вони натрапили на кілька величезних дерев, що нависли над водою. Сірі, неосяжні стовбури здіймалися у темряві до невідомої високості.

— Я можу залізти догори, — запропонував Леголас, — це мені не первина, знаюся на деревах, хоч то коріння, хоч гілля. Щоправда, ця порода мені невідома. Тобто з пісень я знаю, що звуться вони меллорнами, — це ті самі, з жовтими квітами, — але лазити по них ще не доводилося. Тепер хоч дізнаюсь, які вони на дотик, як ростуть.

— Які б вони не були, — втрутився Пін, — я вважатиму їх пречудовими, якщо ночувати на них можуть не тільки птахи. Але, звісно, все ж таки якось незвично спати на сідалі!

— Тоді рий нірку під корінням, коли це більше до смаку вашому племені. Але якщо хочеш сховатися від орків, рий хутко та глибоко!

З цими словами Леголас, легко підскочивши, вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Але не встиг він повиснути на ній, як із пітьми, звідкись зверху, пролунав владний вигук: «Даро!»

Леголас, сполоханий та здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.

— Стійте тихо! — шепнув він своїм супутникам. — Не рухайтесь, не гомоніть!

Наверху хтось неголосно засміявсь, а потім заговорили ельфійською мовою, чистою та дзвінкою. Фродо розібрав тільки частину слів (бо знайома йому мова ельфів заходу різнилась від мови лісових ельфів сходу). Леголас відповів їм тою ж мовою.

— Хто це та чого їм треба? — спитав Меррі.

— Ельфи, — прошепотів Сем. — Чи голосів не чуєш?

— Так, це ельфи, — підтвердив Леголас, — і вони кажуть, що ви сопите досить голосно, щоб поцілити вас із лука без зусиль, наосліп!

Сем поквапом затис долонею рота.

— Не лякайся, вони запевняють, що вам нема чого боятися. Помітили нас вже давно — ми ще стояли на тім березі Німроделі, а вони вже з голосу впізнали у мені одноплемінника з півночі. Тим–то вони й дали нам переправитись, а отім ще почули мою пісню. Здається, їм відомо щось про наш похід: запрошують нагору мене й Фродо. Інших прохають трохи зачекати, поки вирішать, що робити.

З темряви униз зісковзнула сріблясто–сіра драбина, сплетена з мотузки. Зовсім тонка, вона, однак, могла б витримати вагу багатьох людей, а до того ще й світилася у пітьмі. Леголас легко, мало не бігцем, піднявся по ній, а Фродо посувався повільно; слідом поліз Сем, намагаючись не дихати. Гілки меллорну розходились від стовбура майже під прямим кутом, а потім вигиналися догори, але ближче до верхівки вони були дуже галузисті, і на них спирався дерев’яний настил; у ті часи їх називали «плет» або, ельфійською мовою, «далан». Посередині він мав проріз, крізь який спускали, в разі потреби, драбину, щоб залізти чи спуститися. Коли Фродо нарешті зіп’явся на поміст, він знайшов Леголаса у товаристві трьох інших ельфів у темно–сірому вбранні, майже непомітних між гіллям, поки вони не рухались. Один з них трохи відкрив невеличкий ліхтар і в його м’якому сріблястому світлі уважно подивився у вічі Фродо та Семові; потім закрив ліхтар та промовив щось, ніби привітання. Фродо, затинаючись, відповів.