Хранителі персня

Гобіти здригалися. До Гобітанії доходили чутки про мерців з Могил за Лісом. Але навіть біля мирного вогнища у безпечній далині слухати таке згодився б не будь–який гобіт. Затишно було в оселі Тома Бомбадила, але тепер четверо друзів мимоволі згадали, що дім його стоїть на підступах до тих жахливих горбів. Вони вже не стежили за розповіддю, неспокійно совались, обмінювалися збентеженими поглядами. Коли ж вони знов почали слухати, Бомбадил вже залетів у думках до країн, невідомих та недосяжних їхньому не дуже розвиненому розуму; до тих часів, коли світ був просторіший і по Морю можна було допливти прямо до берегів Заходу; Том співав, як під зоряним небом прокинулися до життя прабатьки ельфів. Потім він раптом принишк, опустив голову, ніби захотів спати. Гобіти сиділи тихо, зачаровані; їм здавалось, ніби від пісні Тома вгамувався вітер, розтанули хмари, а день змінився на ніч і все небо всіяли білі зірки.

Чи день так минув, чи багато днів, Фродо не міг би відповісти. Він не відчував ні голоду, ні втоми, саме тільки безмежне здивування. Зірки сяяли у вікні, небесна тиша, здавалося, огорнула дім. Нарешті Фродо, чогось наляканий тією тишею, обережно спитав:

— Хто ж ти, пане?

— Що–що? — перепитав Том, випростуючись у кріслі, і очі його зблиснули у напівтемряві. — Чи ти ще не запам’ятав, як мене звуть? Чого ж тобі ще треба? Скажи, чи ти можеш бути сам собою — без імені? Втім, ти молодий, а я старий. Я — Старійшина, ось хто я. Запам’ятайте, друзі: Том старіший за ріки та ліси, Том пам’ятає перший дощ і перший жолудь. Він проклав стежки раніше, ніж з’явився Рослий Народ, він бачив, як прийшов малий народець. Він був тут до королів і до мерців. Коли ельфи, почувши клич, вирушили на Захід, Том уже був тут, задовго до того, як моря, що оточують світ, зімкнулись у кільце. Том пам’ятає сутінки під зоряним небом, коли світ ще не відав страху, світ до пришестя Чорного Володаря…

Легка тінь майнула за вікном, але гобіти не встигли придивитися; коли вони обернулись, у дверях вже стояла Золотинка, осяяна світлом: вона тримала свічку, заступивши її від протягу, і долоня її здавалася прозорою, немов біла мушля у сонячному промінні.

— Дощ скінчився! — сказала вона. — Свіжа вода тече з пагорбів у зоряному світлі. Тож давайте тепер сміятися і веселитися!

— А ще давайте їсти та пити! — вигукнув Том. — Після довгої розповіді горлянка геть пересохла, а хто слухав цілий день, напевне зголоднів!

Скочивши зі свого крісла, він схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тої, яку тримала Золотинка. Потім протанцював коло столу, стрибнув за двері і зник.

Повернувся він швидко з великою, добре навантаженою тацею. Том із Золотинкою удвох накрили стіл, а гобіти милувалися на них, сміючись: такі чудові були всі рухи Золотинки, такі смішні були витівки Тома. Але, виходячи та входячи до кімнати, рухаючись біля столу, вони не заважали одне одному, ніби разом виконували якийсь танець. Вмить їжа, посуд і свічники були розставлені як слід. Запалили свічки, білі та жовті, і Том уклонився до гостей.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка, і тільки тоді гобіти помітили, що на ній сріблясте вбрання з білим поясом, а черевички мерехтять, мов риб’яча луска.

А Том був у каптані, блакитному, як умиті дощем незабудки, і в зелених панчохах.

Той вечір був ще кращим, ніж вчорашній. Гобіти, зачаровані розповідями Тома, забули і про обід, і про вечерю, але, побачивши їжу, відчули такий апетит, немов голодували з тиждень. Які там співи чи розмови! Вони зайнялись найповажнішою справою, але невдовзі повеселішали і радісно загомоніли.

Після вечері Золотинка співала їм свої пісні, ті, що весело починаються у височині та тихо сходять до мовчазних глибин, і перед гобітами зримо з’являлися безкраї озера та могутні ріки неозорої ширини; вдивляючись у них, вони бачили небо під ногами і відбитки зірок на дні, схожі на самоцвіти. Потім Золотинка побажала їм на добраніч і залишила їх біля вогнища. Але тепер Том, забувши про дрімоту, почав розпитувати гостей.

Виявилося, що він чимало знає про них, про їхні родини та й про всю історію Гобітанії, починаючи з таких давніх днів, що й самі гобіти не пам’ятали. Така обізнаність їх вже не здивувала; але як же вони вразилися, коли почули, що останні новини повідомив Бомбадилові не хто інший, як Чудернак; Бомбадил вважав його більш значною особою, ніж вони самі. — «Він міцно ногами стоїть на землі, а руки його натруджені, — сказав Том. — Він обдарований природною мудрістю, очі в нього гострі». Очевидно, Том спілкувався з ельфами теж — Гілдор у якийсь спосіб зумів передати йому звістку про втечу Фродо.