Хранителі персня

Вони посідали верхи на поні і поїхали по доріжці, що йшла під укіс північним боком пагорба. Щоб піднятися на перший крутий уступ, вони мусили спішитися, і тут Фродо зупинився.

— Золотинка! — вигукнув він. — Прекрасна пані у зелені й сріблі! Ми не бачили її з учорашнього вечора і не попрощалися!

Він так засмутився, що ладен був повернутися, але раптом чистий голос покликав його зверху. Там, на вершині пагорба, вони побачили Золотнику. Її волосся, вільно розмаяне по вітру, мерехтіло блискітками проти сонця. Вона танцювала, і навкруги неї розливалося сяйво, подібне до блиску роси на траві.

Гобіти кинулися бігцем до вершини, зупинились перед нею, захекані, і вклонилися. Золотинка, махнувши рукою, вказала їм на землі, залиті вранішнім світлом. Тепер від туманного серпанку не було й сліду, і добре виднівся той лисий верх, де вони вчора спробували роздивитися, зелений в оточенні темних дерев. Туди, на захід, тяглася низка лісистих горбів, зелених, жовтих та рудих, а за ними ховалась долина Брендівіни — далі на південь її закрут ледь лиснів поза стрічкою Осокорки — місця, гобітам зовсім невідомі. На північ, за горбами, що поступово нижчали, стелилась низина, сіро–зелена та брунатна; вона танула у неясній далечині. На сході один за одним підносились Могильники, зникаючи з виду, і тільки білий виблиск на крайнебі ворушив у пам’яті розповіді про високі й далекі гори.

Дихнувши на повні груди свіжим повітрям, друзі відчули, що їм не страшні ніякі перешкоди: два чи три стрімких кидки, і вони досягнуть мети. Для чого ж боягузливо трястися по нерівному краю пасма горбів, коли можна було б стрибати безжурно, як Том, по кам’янистих схилах прямо до Тракту!

Але Золотинка повернула їх до дійсності. «Поспішайте, добрі друзі! — сказала вона. — Та не забувайте про свою мету! Йдіть на північ, тримаючи вітер на лівому плечі, та хай будуть блогословенні сліди ваші! Поспішайте, поки світить сонце!»

Звернувшись до Фродо, вона додала: «Прощавай, друже ельфів! Я радію, що зустрілася з тобою!»

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, скочив у сідло і повільно поїхав униз по спадистому схилу; всі інші попрямували за ним. Дому Бомбадила, долини Лісу вже не було видно. Поміж горбами повітря зігрілося, від землі йшли сильні й пряні пахощі трави. Діставшись до низу лощини» вони обернулись і знов побачили Золотинку -. маленьку тонку постать, ніби квітку під небом; здійнявши руки вгору, вона дивилася їм услід. Коли вони озирнулись, вона окликнула їх, помахала рукою і зникла за пагорбом.

Спочатку вони обійшли той зелений пагорб, проминули другу долину, глибшу та ширшу» а далі горби пішли низкою, і мандрівникам доводилося то залазити на пагорки, то спускатися з довгих схилів. Не було там ні дерев, ні води, тільки кучерявий, пружний дерен і тиша, лише вітер посвистував десь високо, та звідкись з неба лунали зрідка крики самотніх незнайомих птахів. Сонце піднялося вище, зробилося спекотно. Долаючи черговий схил, вони раз у раз відчували, як слабшає вітер; Коли далеко на заході промайнув ліс, його немов димом оповило — з кожного листочка й кореня знову випаровувалась волога. Небосхил тепер огортав серпанок, а над ним небо стало ніби твердим, густо–синім.

Опівдні гобіти опинилися на горбі з широким пласким верхом, на зразок тарілки з валом по краю. Повітря там застигло нерухомо, небо нависло прямо над головами. Подорожани перетнули заглибину і, подивившись на північ, з радістю визначили, що їм залишилося йти менше, ніж очікували. Зрозуміло, у спекотному мареві легко помилитися, вимірюючи відстань, але ряд пагорбів, поза сумнівом, уже наближався до кінця. Понизу тяглась на північ довга долина, за нею вигулькнули два стрімких узгір’я, переділені вузьким виярком, а далі починався низькоділ, обмежений якоюсь темною смугою.

— Це дерева, — сказав Меррі. — А за ними має бути Тракт. Від самого мосту він обтиканий з обох боків деревами. Кажуть, ніби у давні часи хтось їх посадив.

— Гаразд! — сказав Фродо. — Якщо й далі так піде, то ми пройдемо повз Могильники ще засвітла. Там уже й знайдемо місце, де ночувати.

Щоправда, обернувшись на схід, він дещо засмутився: там пагорби були високі і грізно нависали над головами; кожний з них вінчали зелені кургани, а де–не–де стриміло ще й могильне каміння, немов ощирені ікла.

Вони поспішили відвернутися від того смутного видовища і повернулися до круглої улоговини. Самотній камінь посередині майже не давав тіні. Звичайний, необроблений камінь, але він все ж здавався поважним, немов позначав якусь межу чи попереджав про таємну погрозу. Але гобіти сильно зголодніли, а сонце в полуденну годину сяяло щосили — чого ж їм було боятися? Отже, вони притулилися відпочити під каменем. Він був прохолодний, сонце його чомусь не нагріло; але у таку спеку це було навіть приємно. Попили, поїли — кращого обіду на свіжім повітрі й не забажаєш: бо ж Том щедрою рукою забезпечив їх харчами. Розвантажені поні походжали неподалік, поскубуючи травичку.