Хранителі персня

— Де ж ви? — знову скрикнув Фродо сердито і перелякано водночас.

— Тут! — промовив утробний голос, немов з–під землі. — Я чекаю на тебе!

— Ні! — вигукнув Фродо, але не ворухнувся.

Коліна під ним підігнулися, він припав до землі, але нічого не вдіялось йому і тиша не порушилась. Тремтячи, Фродо підвів очі: над ним нахилилась висока чорна тінь. Очі, бліді, як далекі вогні, немиготливо вирячились на нього. Потім рука, міцна, як залізо, але ще холодніша, схопила Фродо. Все тіло його пронизав крижаний холод, і більше він нічого не відчував.

Опритомнівши, Фродо спершу пригадав лише ту останню жахливу мить. Потім збагнув, що потрапив до Могил. Мерці, що не зазнали упокоєння, схопили його; скутий злими чарами, про які вдома ледь насмілювались оповідати пошепки, він не міг визволитися. Навіть поворухнутися він не відважився і лежав, як його поклали: спиною на холодному камінні, з руками, схрещеними на грудях.

Але хоч який великий був той страх, що ним була пройнята підземна пітьма, він раптом пригадав Більбо, його історії, прогулянки дорогами Краю, бесіди про походи та пригоди. В серцях навіть найогрядніших та найбоязкіших гобітів прихована (щоправда, дуже глибоко) іскра мужності, і спалахує вона, коли настає остання, безвихідна крайність. А Фродо ж не був ані занадто огрядним, ані боязким — правду кажучи, і Більбо, й Гандальф вважали його (хоч він того й не знав) кращим гобітом Краю. Він подумав, що пригода підійшла до кінця, до жахливого кінця, але ця думка лише надала йому жорсткості. Фродо весь напружився, мов для рішучого стрибка; він більше не відчував себе безпорадною жертвою.

Поки він лежав так, мізкуючи та переборюючи власну слабкість, навколишня пітьма почала змінюватися на мертвотне зеленувате світло. Спочатку Фродо нічого не міг розібрати, світло йшло ніби від нього самого, від підлоги, і ще не досягло ані стелі, ані стін. Він повернув голову і в тім холоднім сяйві побачив поряд Сема, Піна та Меррі. Вони лежали, розпрямившись, на спині, одягнені в біле, з блідими, аж синіми лицями. Навколо них розсипані були речі, видно, золоті, але у неживому світлі позбавлені гарячого блиску й краси. На головах гобітів були віночки, на грудях — золоті ланцюги, пальці унизані перснями. Меч лежав при стегні у кожного і щит біля ніг. А до горла всіх трьох був приставлений один довгий оголений меч.

Несподівано звідкись з невимірної далечини долинуло нерозбірливе бурмотіння. Незмінно похмуре, воно звучало то голосніше, то тихіше, тягнулося тонкою ниткою зверху, глухим стогоном неслося з–під землі. З суцільного потоку сумовитих; але жахливих звуків раз у раз вибивалися пасма слів, тужливих, жорстоких та нещадних. Ніч, позбавлена ранку, холод, що тужить за теплом, проклинали те, що втратили. Фродо до кісток пройняв озноб. Потім пісня стала виразнішою, і Фродо, замираючи від жаху, розібрав закляття:

• Мерзне серце, мерзнуть кості,
• Кам’яна готова постіль,
• Спать лягайте на віки.
• Не прокинетесь, аж згасне
• Сонце й місяць в небі яснім,
• Чорний вихор вб’є зірки.
• Засинайте тут на златі,
• Прийде тьма владарювати,
• Руку простягне над світом усім,
• Над землею зів’ялою й морем мертвим^[4].

Фродо почув позаду шурхіт і шкрябання. Він підвівся на лікті й побачив, що широка галерея, де всі вони опинились, майже відразу звертає за ріг. З–за рогу тяглась, намацуючи дорогу, довга рука; пальці її перебирали підлогу, підкрадаючись до Сема, що лежав скраю, — до руків’я меча у нього на грудях.

Спершу Фродо справді ледь не скам’янів, але потім його охопило шалене прагнення врятуватись. Якщо надіти Перстень, мертв’як, може, й не здолає його, й–він якось вибереться звідси. Він уявив собі, як бігтиме, оплакуючи Меррі, Піна та Сема, зате сам вільний і живий. Гандальф згодиться, що нічого іншого йому не залишилося…

Але закляття ще не настільки відняло в нього відвагу, щоб покинути друзів просто так. Вагаючись, борючись із самим собою, він почав був мацати у кишені, а тим часом рука підкрадалася все ближче. Раптом рішучість Фродо зміцніла, він схопив короткого меча, що лежав поруч, перегнувся якомога далі через тіла своїх супутників і щосили рубонув по зап’ястку повзучої руки. Та зламалася, але в ту ж мить меч також тріснув навпіл біля рукоятки. Пролунав зойк, світло згасло. У темряві прокотився глухий рик. Фродо впав просто на Меррі і торкнувся його заледенілого обличчя. І відразу ж в думках його промайнув спомин, що згас, коли він потрапив до імли, про будиночок на схилі пагорка та про пісні Тома. Пригадав він ще й віршик, якого навчив їх Бомбадил. Ледь чутно, задихаючись, почав він: «Томе, Томе Бомбадил…», і тоді голос його залунав живо й сильно, і відбився від темного склепіння, немов луна сурм та барабанів:

---

4 Переклад А. Немірової.