Хранителі персня

Як на звичне око, заїзд і назовні був непоганий. Його фасад височів над дорогою, а два бічних флігелі зливались зі схилом гори, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. За широкою аркою між тими флігелями лежав двір, а зліва під аркою кілька широких сходинок вели до великих дверей, прочинених навстіж. Над аркою висів ліхтар, а під ним — велика вивіска: опасистий білий поні, що став дибки, Над дверима білів напис: «Грайливий Поні» Барила Барбариса». Вікна нижнього поверху за щільними фіранками світилися.

Поки вони стояли потемки під аркою, не знаючи, на що зважитися; хтось усередині завів веселої пісні, і бадьорий хор гучно підхопив її. Прислухавшись, гобіти заспокоїлись і злізли з поні. Пісня змінилась вибухом сміху та оплесків.

Подорожні завели своїх поні до двору, залишили їх там і піднялись на ґанок. Фродо, що йшов попереду, мало не зіткнувся з низькорослим череванем: лисий, з червоною пикою, у білім фартусі, він біг з одних дверей до других з тацею, повною налитих доверху кухлів з пивом.

— Чи не можемо ми… — почав Фродо, але черевань вигукнув через плече:

— Хвилиночку, даруйте! — І щез у димовій хмарі, що гула різноманітними голосами.

По хвилі він прискочив назад, витираючи фартухом руки.

— Добрий вечір, мій маленький пане! Чим можу допомогти? Чого бажаєте?

— Постелі для чотирьох і стайню для п’яти поні, якщо є. Ви — пан Барбарис?

— Авжеж! Звати мене Барил. Барил Барбарис, до ваших послуг. Ви прямо з Краю, еге ж? — сказав він і раптом ляснув себе рукою по лобі, немов згадав щось забуте. — Гобіти! — гукнув він. — Що ж це мені нагадує? А дозвольте спитати, як вас звати, панове?

— Це — пан Тук, пан Бревдібок, — сказав Фродо, — а це Сем Гемджі. Мене звуть Підкопай.

— Ну ось! — сказав Барбарис, ляскаючи пальцями. — Знову забув! Але як випаде вільна хвилинка — помізкую і пригадаю. Я прямо з ніг збився; але подивимось, що я можу для вас зробити. У наш час великі товариства з Краю рідко приходять, тож постараюся привітати вас як слід. Тільки, бач, такого натовпу, як сьогодні, в мене давно вже не було! Після посухи — повінь, так у нас кажуть. Гей! Нобе! — гаркнув він раптом. — Де ти, копуне хутроногий? Но–о–об!

— Йду, пане! Біжу! — спритний гобіт вискочив із дверей і, вгледівши приїжджих, застиг на місці, вирячившись на них з великою зацікавленістю.

— Де Боб? — спитав хазяїн. — Не знаєш? Тоді знайди його! Терміново! Негайно! В мене тільки дві ноги та двоє очей, а не шість! Скажи Бобу, щоб прилаштував п’ятірку поні. Вже хай як–небудь умудриться!

Ноб осміхнувся, підморгнув і щез. Господар знов неуважливо потер лоба:

— Ну, що ж я намагався сказати? Справи, бачите, лізуть одна до одної. До того заклопотався — голова обертом йде! З учорашнього дня як понеслося: раптом під’їхав загін з півдня, Зеленим шляхом, чи то не диво? Потім нині у присмерку прибула компанія гномів, ці — до гір, на захід. А тепер ось ви. Добре, що ви гобіти, інакше б я вас і прийняти не здатен був. Адже у нас у північному флігелі кілька кімнат влаштовано спеціально для гобітів — здавна, ще як будували цей будинок. На першому поверсі, на гобітанський смак, вікна круглі, взагалі, все як слід. Сподіваюсь, вам сподобається. Вечеряти ви, звісно, теж бажаєте? Тоді прошу пройти сюди — обслугуємо вмент!

Він провів їх коротким коридором і прочинив двері:

— Непогана вітальня, га? Вам сподобається. А тепер, даруйте, біжу, біжу — заклопотаний неймовірно. Розбалакувати нема коли. Працюю тяжко, з ранку бігаю — а чогось ніяк не схудну! Трохи згодом ще до вас завітаю. Якщо чого–забажаєте, дзвоніть — ось дзвоник. Ноб зразу примчить, а не примчить — дзвоніть і кричіть!

Він, зрештою, пішов, залишивши гостей перевести подих. Надзвичайна заклопотаність не заважала йому балакати без упину. Але вітальня й справді була затишна: в каміні жеврів вогонь, поряд стояли низькі зручні крісла. Стояв там ще круглий стіл, вже покритий бідою скатертиною, а на ньому — великий дзвоник з ручкою. Щоправда, Ноб, гобіт–служник, увалився до них раніше, ніж вони подумали його викликати. Він приніс свічки і тацю, навантажену тарілками.

— Чи бажають панове чого–небудь випити? — спитав він. — А може, показати вам спальні, поки вечерю готують?

Вони вмилися та встигли сьорбнути пива з добрих містких кухлів, коли Ноб з’явився удруге разом з хазяїном. Миттю стіл був накритий. Гаряча юшка, холодне м’ясо, пиріг з ожиною, солодкі булочки, брусок масла та півкруга стиглого сиру — добрячі прості страви, як у Гобітанії; це остаточно розвіяло Семові побоювання (що значно пригасли вже після першого ж ковтка чудового пива).