Хранителі персня

Досі ж все складалося добре. Коли б ще не тривожні події ночі, гобіти раділи б цьому походові більше, ніж прогулянці Старим Лісом. Сонце сяяло, але не палило. Листя з дерев у долині ще не опало, навіть не пожовкло, у лісі було тихо та чисто. Блукач упевнено вів їх, переходячи зі стежки на стежку; без провідника вони б швидко заблукали серед плутанини стежок. Щоб відірватися від можливих переслідувачів. Блукач раз у раз завертав, петляв.

— Білл Терник неодмінно узнає, де ми зійшли з Тракту, — сказав він, — хоча сам за нами, певно, не піде. Він непогано знає навколишні місця, але знає також, що в лісі йому зі мною краще не змагатися. Але він може розповісти все… іншим. Вони не могли далеко відійти. Отже, якщо вони вирішать, що ми пішли до Далеких Дуг, тим краще!

Чи то Блукач уміло уникав зустрічей, чи то просто випадково, але протягом всієї днини їм не зустрілося жодної живої душі, ані двоногих, якщо не брати до уваги птахів, ані чотириногих, крім лисиці та пари білок. Наступного дня вони попрямували точно на схід, тихо і мирно. На третій день Дужий Ліс скінчився.

Місцевість безперервно понижувалась від самого Тракту, й тепер потягся широкий низькоділ, де посуватися було набагато складніше, Бригора та житло залишилися далеко позаду; загін наближався по бездоріжжю до Комариних Заводей, Ґрунт став вогким, пружинив під ногами, з’явились калюжі, порослі очеретом та осокою, де щебетали невидимі пташки. Треба було придивлятися, куди ставити ногу, щоб не промокнути і не збитися з курсу. Спочатку вони посувалися вдало, однак чим далі, тим більше зусиль вимагав кожен крок. Навіть Слідопити не знайшли надійних стежин крізь хитливі підступні трясовини. Налетіла мошва; цілі хмари крихітних комах танцювали у повітрі, лізли під одяг, набивалися у вуха, у волосся.

— Вони мене живцем з’їдять! — заволав Пін. — Комарині Заводі! Та тут комашні більше, ніж води!

— Цікаво, а що ж вони їдять, коли не мають запасу гобітів на обід? — питав Сем, чухаючи шию.

Довго тягнувся той важкий день у, пустельній і непривітній країні. Ночували у вогкості, у холоді, кусючі комахи заважали спати. Серед очерету та купин ховались, ще якісь бридкі створіння, судячи з голосу, люті родичі цвіркунів, їх були тисячі, й цілісіньку ніч вони дружно скрипотіли: «крри, крри, крри», доводили гобітів до нестями.

Наступний день, четвертий, видався аж ніяк не кращим, а ніч ще безпритульнішою. Щоправда «кррикуни», як Сем охрестив їх там уже не водилися, але комарі не відставали.

Фродо так утомився, що вночі ніяк не міг заснуєш; тому він помітив далеко на сході мерехтливі спалахи світла, хоч до ранку було ще далеко. Блукач теж не спав; він піднявся і насторожено вдивлявся у темну далечінь.

— Що це? — спитав Фродо.

— Не знаю. Занадто далеко. Схоже на те, ніби блискавки б’ють з вершини гори у небо.

Фродо знову ліг, ще довго ще бачив білі спалахи на небі та напружену, нерухому темну постать Блукача, доки не поринув у важкий сон.

На п’ятий день подорожні обійшли останні калюжі, й багнище залишилось позаду.

Знову почався пологий підйом. Далеко на сході окреслилося пасмо невисоких гір. Остання праворуч, найвища, з приплющеною верхівкою, стояла віддалік від інших.

— А це — Вітровія, — сказав Блукач. — Старий тракт, який ми залишили далеко праворуч, огинає її підніжжя з півдня. Якщо зможемо пройти прямо, то завтра опівдні дістанемося туди. Сподіваюсь, у цьому не буде помилки.

— А що тебе турбує? — спитав Фродо.

— Що там буде? Бо вона надто близько від Тракту.

— Але ж ми, здається, сподівались зустріти Гандальфа?

— Так, але надія слабка. Навіть якщо він взагалі обере цей шлях, він може не навідатись до Бригори і не дізнатися про мас. Бо навіть якщо ми з ним попрямуємо одним шляхом, то майже напевно зустрітися не зможемо. Довго залишатися там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у нетрях, вони й самі можуть піти до Вітровії — звідти зручно роздивлятися на багато миль довкола. Там нас можуть помітити й звірі, й птахи, а з птахів далеко не всі варті довіри, та є й інші донощики, ще гірші.

Гобіти стурбовано подивилися на віддалену гору; Сем підніс голову, боячись побачити у блідому небі шулік чи орлів з пронизливими лютими очима.

— Незатишно стає від твоїх слів, — поскаржився він, — самотньо якось!

— Що ти порадиш? — спитав Фродо.

— На мою думку, — поволі, немов підбираючи потрібні слова, відповів Блукач, — нам варто триматися напрямку на сад якомога точніше та йти до цього пасма гір, але не до самої Вітровії. Я знаю тиху стежку, що йде уздовж підніж, по ній зможемо підійти потай з півночі. А там подивимось.