Хранителі персня

Весь той день вони ледь шкандибали, поки не настав ранній холодний вечір.

Місцевість стала сухою та безплідною, а позаду, над болотами, піднімався туман. Жалібно стогнали якісь птахи; багряне колесо сонця повільно занурювалось у сиву імлу. Потім запала тиша. А гобітам ввижалося у спогадах, як любо їм було дивитися на захід сонця крізь чисто вимиті вікна Торби–на–Кручі.

Під вечір вони надибали струмок, що збігав з горбів і пропадав у стоячих болотах. Берегом струмка йшли вгору, доки могли розрізняти дорогу. У повній темряві нарешті зупинились на ночівлю під чахлими вільхами понад струмком. Попереду на тьмяному небі відбивались кругляві скати безлісних пагорбів. Тієї ночі вони по черзі вартували, а Блукач, здавалось, не спав зовсім. Прибуваючий місяць лив на землю бліде слабке світло.

На світанку вони вже крокували далі. Підмерзло, небо немов вицвіло. Гобіти почували таку бадьорість, наче виспались на м’яких перинах. Вони вже призвичаїлись до довгих переходів з мізерним харчуванням — у всякому разі, того, чого їм тепер було досить, у Гобітанії ледве вистачило б, щоб не падати з ніг. Пін заявив, що Фродо став удвічі тоншим, ніж був.

— Цікаво, — сказав Фродо, затягуючи тугіше пояс, — мене й насправді стало набагато менше. Якщо так і далі піде, то я перетворюсь на привида!

— Цитьте. З такими речами не жартують! — несподівано різко обірвав його Блукач.

Гори наближались. Декотрі з них сягали аж до тисячі футів, з них утворювався звивистий ланцюг, розділений ущелинами та перевалами, що йшли на схід. На верхівках гобіти бачили залишки порослих травою стін та ровів, в ущелинах — зруйновані кам’яні будівлі. До ночі вони досягли підніжжя західних схилів. Було п’яте жовтня, кінчався шостий день від часу їхнього виходу з Бригори.

Вранці вони знайшли, вперше після Дужого Лісу, добре протоптану стежину й завернули праворуч, на південь. Стежина примхливо звивалася, наче її навмисно прокладали так, щоб краще сховати того, хто йде по ній, від верхівок гір та від рівнини на заході: вона пірнала в западини, тулилася до стрімких урвищ, а на рівних та відкритих місцях подорожніх заступали купи валунів та обтесаного каміння, навалені обабіч.

— Цікаво, хто протоптав цю стежину та навіщо, — сказав Меррі, проходячи повз одну з таких куп, особливо велику і щільну. — Відверто кажучи, мені це не дуже подобається, бо схоже на Могильники. А на Вітровії теж є могильники чи ні?

— Ні, могильників тут нема ніде. Люди з заходу тут не жили, хоч у пізніші часи й захищали ці гори від ангмарських напасників. Цю стежину проклали для тих, хто стеріг форти на горах. Але набагато раніше, при початку Північного королівства, на Вітровії звели високу дозорну вежу, Амон–Сул. Вона потім згоріла і впала, залишилися тільки нижні ряди кладки, ніби вінець на маківці прадавньої гори. Але колись вежа була велика й гарна. Кажуть, що на ній стояв Еленділ за часів Останнього Союзу, коли чекав, чи не йде з заходу Гіл–Гелад.

Гобіти здивовано витріщились на Блукача: отже, йому відома не тільки лісова наука, а ще й стародавні перекази?

— А хто такий Гіл–Гелад? — спитав Меррі. Замислившись, Блукач не відповів.

Замість нього хтось промовив неголосно:

• Гіл–Гелад в світлі князював–І сумно лине арфи спів
• Про того, хто останнім став
• З ельфійських давніх королів.
• Був довгим меч та гострим спис,
• Шолом, мов зірка золота,
• Вогні світил навік зійшлись
• У срібнім дзеркалі щита.
• Але давно в пітьмі він щез,
• І не знайти його сліди -
• Зоря скотилася з небес
• У темний Мордор — назавжди^[6].

Всі озирнулися з подивом, бо голос належав Сему.

— Далі, давай далі! — прохав Меррі.

— Це все, що я знаю, — затинаючись, зізнався Сем і весь зашарівся. — Ще дитиною вивчив. Пан Більбо знав, як я люблю слухати про ельфів, й іноді розповідав такі речі… Він же мене і письменству навчив. Страшенно вчений він був, наш старий пан Більбо. А ще й вірші писав. Поезія. Оце, що я зараз казав, теж він склав.

— Ні, це склав не він, — заперечив йому Блукач. — Це уривок зі старовинної балади про загибель Гіл–Гелада, написаної давньою мовою. Певно, Більбо переклав її, а я й не знав.

— Там було ще багато, — згадав Сем, — і все про Мордор. Я ту частину вчити не став, до того страшне. Ніколи не думав, що сам піду цим шляхом!

---

6 Переклад С. Бондаренко.