Дві вежі

Він заходився розлючено рубати павутиння мечем, але товстелезні нитки гнулися і відразу розпрямлялися, як тятива. Тричі Сем атакував заслону, і лише одна–єдина нитка лопнула і звилася пружиною, хльоснувши його по обличчю.

— Так ми і за тиждень не впораємося, — жахнувся Сем. — Що робити? Ця банькаста гидота нас не доганяє?

— Не бачу, — відповів Фродо, — але погляд відчуваю. Напевно, готує нові напади. Якби світло згасло або ослабнуло, вона б миттю примчала.

— Потрапили в пастку на порозі! — сумно сказав Сем. — Як мухи! Хоч би відплата Фарамира наздогнала Горлума, тільки скоріше!

— Нам від цього краще не стане. Дай мені спробувати. Все ж таки Жало ельфійської роботи. В Белеріанді, де його кували, теж водилися величезні павуки. Ось тобі світильник, дивися пильно. Не бійся, тримай його вище і стеж за очима!

Фродо підійшов до павутиння впритул, замахнувся і рубонув щосили. Відразу ціле пасмо лопнуло, нитки скрутилися. Жало зрізало їх легко, як коса свіжу траву. У павутинні утворилася помітна дірка. Ще удар, ще один — і незабаром усі нитки, до котрих Фродо зміг дотягтися, зависли жмутами, сірим прядивом.

— Вперед! — гукнув Фродо. — Тікаймо!

Божевільна радість охопила його. В голові зашуміло, як від міцного вина. Із бойовими вигуками, він вискочив з печери.

Світ здавався йому чудовим. Клуби чорного диму розсіялися, кривава заграва Мордору блідла; день згасав, а Фродо ввижалося, ніби настає світанок. Він вибрався майже на саму вершину хребта. Перед ним темною борозною між стрімчаків, що дерли небо, лежав Кіріт–Унгол. Коротка перебіжка — і вони на тому боці!

— Перевал, Семе! — гукнув Фродо, забувши, що тут, на волі, його голос лунає далеко навколо. — Біжімо! За хвилину ми на місці, ніхто нас тепер не затримає!

Сем помчав щодуху, але на радощах не забував озиратися через плече, побоюючись погоні. Ні Сем, ні його хазяїн не знали всієї підступності та хитрощів Шелоби. А в неї був аж ніяк не один вихід з печери…

Вона жила тут багато століть, ця остання павучиха; колись її рід населяв землі ельфів на заході, нині затоплені Морем. З величезними павуками боровся Берен у Горах Погрози, у Доріаті; під час одного такого полювання він і зустрів на зеленій галявині в ялиннику прекрасну Лючиень у місячному сяйві. Ніхто не знає, як спромоглася Шелоба вибратися з лісів, що гинули, і потрапити до гір — мало відомостей збереглося про Чорні Роки. Так чи інакше, жила вона тут ще перед тим, як з’явився Саурон і були закладені перші камені Барад–Дура. Вона нікому не служила, крім самої себе, пила кров людей і ельфів, товстішала і пухнула, справляючи моторошні бенкети в пітьмі лабіринту, і повсюди наставляла свої тенета: все живе годилося їй на їжу. Виродки, яких вона наплодила з нещасними самцями (вона їх усіх з’їдала), розповзлися по долинах Похмурих Гір і далі на схід до Дол–Гуддору і лихих хащ Глухомані; але жоден з них не міг зрівнятися в лютості із Шелобою, останньою з мерзенного роду Унголіанта.

Колись давно, нишпорячи в пошуках укриття від сонячного світла, зустрівся з нею Горлум; він вклонився їй, віддав почесті, і з того часу її зла воля і лиховісна сила підтримували його і гасили навіть малі, випадкові іскри світла в його душі. Він пообіцяв постачати їй харч, але в бенкетах не брав участі. Шелоба нічого й не чула про вежі, про персні, про справи рук людських; їй це було байдуже, усьому живому бажала вона лише смерті — смерті духу і тіла, а собі самій — вільного життя і ситості; вона хотіла жерти й жиріти, щоб зрештою будь–яка нора стала їй тісною. Однак до здійснення цих мрій було далеко. Міць Саурона зростала, живі уникали заходити в його землі, і павучиха голодувала у своїй смердючій норі. Фортеці в горах спорожніли, пішли і люди, і ельфи, тільки інколи який–небудь орк напідпитку, заблукавши, потрапляв у тенета Шелоби. Та ця страва була зовсім неситною. Але ж якось треба харчуватися, і хоча орки невпинно рили обвідні ходи, Шелобі щоразу вдавалося підчепити здобич. Але хотілося чого–небудь смачненького. І ось Горлум пообіцяв їй нові ласощі…

— Подивимося, подивимося, — бурмотів Падлюка в хвилини роздратування. — Подивимося! Коли вона їх висмокче… і викине кістки й ганчір’я… може, ми і знайдемо нашу радість, подяку бідному Смеагорлу за смачненьке частування. Ми врятуємо її, виконаємо обіцянку, так–так. А коли наш скарб буде в безпеці, вона про це теж довідається, ми їй відплатимо, ще й з гаком…