Дві вежі

Третій день прийшов непогожий і вітряний. На світанку голоси ентів раптово підвищилися до громового крику й різко увірвалися. Повітря над лісом застигло, обважніло в передгрозовому очікуванні. Але з урочища доносилося лише незрозуміле шелестіння.

Настав полудень, і проминув полудень. Сонце, схиляючись на захід, проштрикнуло хмари гострими променями. Ліс навколо Брегаладової оселі завмер, гобіти скочили, Брегалад випростався, підняв голову. І тоді лісом пролунав могутній заклик: «Умм–раа–умм!» Дерева здригнулися й зігнулися, як від шквалу. Ще хвилина тиші, і ось у Заборонному Урочищі забили розмірено барабани і загриміли сильні, дружні голоси:

• Вперед, вперед, гуде наш барабан,
• Таранда–ранда–ранда–ранда–рам!

Брегалад підхопив гобітів і вирушив на голоси. Енти широкими кроками спускалися а гори — попереду Древес, за ним усі його товариші, числом до півсотні, по два в ряд, всі в ногу, вибиваючи долонями по боках маршовий ритм. Очі їхні палали зеленим вогнем.

— Гей–гей! — крикнув Древес, побачивши Брегалада з гобітами. — Ми йдемо, нарешті йдемо! Ходімо з нами — на Ізенгард!

— На Ізенгард! — підхопили громові голоси. — На Сарумана!

• На Ізенгард! На смертний бій!
• Ідем нестримно, мов прибій!
• Зламаєм скелю і метал!
• Тремти, поганцю, час настав!
• Там вежі, мов пастки стоять.
• Тіла дерев в печах горять!
• Хай барабан, мов грім гуде!
• Вперед, мов доля ми ідем!
• Вперед! Спинятися не варт!
• На Ізенгард! На Ізенгард!
• Хай барабан, мов грім гуде!
• Вперед, мов доля ми ідем!

Брегалад з палаючими очима зайняв місце в першому ряду, обіч Фангорна. Старий ент пересадив гобітів на своє плече. І так вони рухалися, горді й сповнені захоплення, попереду війська, що співало, і серця їх весело тріпотіли. Усі ці дні гобіти чекали чогось незвичайного, і все одно перетворення ентів їх вразило.

— Схоже, цього разу ви швидко домовилися, так? — запитав Пін, коли спів тимчасово вщух, і в тиші лунало лише тупотіння ніг та плескання долонь.

— Швидко? — запитав Древес, скосивши очі на Піна. — Гм… і справді. Швидше, ніж я передбачав. Багато століть я не бачив товариства таким роздратованим. Ми, енти, не любимо бурхливих почуттів і ніколи їх не виявляємо, поки нашим деревам та нам самим не загрожує смертельна небезпека. Подібного луг. не було від часу Першої Війни із Сауроном. Провина лежить на орках — вони губили ліси безцільно, від злостивості, їм навіть не потрібні були дрова задля обігріву! Це нас особливо зачепило, та ще й підступність сусіда. Адже він маг, а від магів ми звикли чекати зовсім інших вчинків… Для такого не знайдеш достойного прокляття жодною мовою Середзем’я.

— І ви насправді розіб’єте стіни Ізенгарда? — запитав Меррі.

— Гм–гм… Усе може бути. Ти не знаєш наших сил… Чи доводилося тобі чути про тролів? Адже це всього лише петвори, їх Створив Ворог за часів Великої Темряви на посміх над нами, так самб як орків вигодував супроти ельфів. Ми сильніші за тролів, ми плоть від плоті Землі. Як коріння вміє дробити скелі, так і ми вміємо, навіть швидше, значно швидше, якщо нас опанував гнів. Вогонь, сокира та ворожба небезпечні для нас, але якщо обійдеться — ми рознесемо лігво злодія вщент!

— А якщо Саруман буде напоготові і не підпустить вас?

— Гм–гм… Я вже про це думав. Бачте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі палають обуренням і жадають напастина Ізенгард. Охолонуть, звичайно, як настане час пити вечірній келих. А зараз нехай крокують. Шлях, попереду неблизький, обміркувати ще встигнемо. Головне — ми вийшли, ми зрушили з місця…

Древес підхопив спільну.пісню, але невдовзі перейшов на шепіт, а потім і взагалі замовк. Глибокі зморшки лягли на обличчя старого ента, зморшки глибокого смутку, але не відчаю.

— Звичайно, друзі мої, все може бути, — тихо промовив він. — Можливо, ми йдемо на свою загибель, і це наш останній похід. Але якби ми продовжували сидіти в себе, склавши руки, загибель неминуче наздогнала б нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ж бо, власне кажучи, ми й вирушили сьогодні. Це не був поспішний крок. Якщо це останній похід, нехай він хоча б буде вартий доброї пісні… Хоча, певна річ, я хотів би дожити до того дня, коли виповняться пророцтва, і ми знайдемо наших жінок. Який би я був радий побачити мою Фимбретіль! На жаль, пісні, як і плоди, дозрівають лише в певний час. А трапляється, що й зів’януть передчасно…