Дві вежі

— Будь ласка, Леголасе, — сказав Гандальф, — придивись добряче й розкажи, що побачиш.

Леголас примружив очі, відвернувся від сліпучих вранішніх променів.

— Річка тече з льодовників… Її вода заповнює рів, за ровом — паркан. За ним дахи будинків, а нагорі багата садиба. Дах її, мабуть, вистелений золотом — аж палає. Ворота теж позолочені. Біля воріт варта в блискучих латах. Інші, мабуть, сплять.

— Селище за частоколом — Едорас, — сказав Гандальф. — Садиба ж і є Медусельд, Золотий Двір Теодена, сина Тенгіла. Тепер треба рухатися з осторогою — навряд чи приборкувачі коней сплять, коли навкруги кипить війна. Раджу не братися за зброю. І не заносьтеся, доки не стоятимемо перед Теоденом!

Ранок уже розжеврівся, співали птахи, коли загін наблизився до річки. Вона безтурботно несла на схід, до лінивої Ентули, води талих снігів. По вологих берегах густо росли верболози; їхнє гілля вже порожевіло й випустило пухнасті бруньки. Переправилися бродом і виїхали на широку дорогу; ліворуч і праворуч стирчали зелені горбики, наче припорошені дрібним снігом, — так рясно обсипали їх численні зірочки квітів.

— Як чудово світяться ці сніжинки в траві, — сказав Гандальф. — Тут їх називають «зімбельмайн», безсмертники — вони весь рік цвітуть там, де спочивають мерці. А ці кургани — могили пращурів Теодена.

— Сім курганів ліворуч і дев’ять праворуч, — сказав Арагорн, — багато поколінь змінилося з того часу, як по–ставйений Золотий Двір.

— П’ятсот разів опадало жовте листя в Чорноліссі, — сказав Леголас. — Для нас це зовсім небагато.

— Але для людей — чималий термін. Від часів побудови Медусельда нічого не лишилося, крім пісень. Тепер ця земля для роханців рідна, і лише мова їхня нагадує про спорідненість з північними племенами…

І він тихо проспівав кілька слів, незрозумілих ані ельфу, ані гному.

— Приємна мова, — сказав Леголас. — Така ж, як ця земля — гучна й розкотиста. І відчувається туга, її завжди багато в піснях смертних.

— Якщо хочеш, я перекладу, — сказав Арагорн. — Цю пісню склав невідомій співак, загдуючи, яким прекрасним був Еорл Юний, коли привів сюди своїх людей з півночі. Кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Ім’я співака забулося, а пісня живе…

• Де кінь, де вершник, де сурма, що кличе у похід?
• Тінь забуття, немов зима на весь широкий світ…
• Де ви, дозірнії вогні, волосся золоте,
• Розмови щирі і пісні під лютні ніжний теньк?
• Як дощ зі скель стекли роки, промчали, як вітри,
• Замовкла слава давніх літ, заснула до пори.
• Чи можна в попелі кострищ знайти вогонь палкий?
• Пливуть до моря і назад не вернуться річки.

Дорога, звиваючись поміж курганами, привела до стін Едораса. Вартові в блискучих кольчугах списами перегородили їм проїзд.

— Стійте, чужинці! — крикнув один з них роханською. — Хто ви такі й куди прямуєте?

На обличчях вартових відбився подив, анітрохи не дружній.

— Я розумію вас, — сказав Гандальф. — Але моїм супутникам ваша мова невідома. Якщо ви чекаєте відповіді від чужинців, чому не користуєтеся загальною мовою?

— Теоден, наш правитель, наказав не пропускати нікого, хто не розмовляє нашою мовою, — відповів начальник караулу. — Ми зараз воюємо і радіємо лише гостям з Гон–дору. За яким правом ви зухвало роз’їжджаєте в недоладному одязі нашими угіддями, та ще й на наших конях? Ми вже годину стежимо за вами. Звідки у вас такі коні, особливо цей, білий? Якщо лише нам ніхто не відвів очей, я сказав би, що це — сам Фелароф. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана, чи насланий ним привид?

— Ніхто не відводив вам очей, — пояснив Арагорн. — Коні дійсно з ваших табунів, ти міг би впізнати їх — це Арод і Хасуфель. Хіба стане конокрад повертатися до стайні? Два дні тому нам позичив їх Еомер, третій маркграф Рохану. Ми повинні повернути йому коней, як ми й домовлялися. Хіба Еомер ще не повернувся й не попередив про наше прибуття?

Вартовий явно збентежився.

— Про Еомера я вам нічого не скажу. Якщо ви не брешете, правитель має знати про вас. Можливо, вас і чекають. Але саме позавчора Грим Гадючий Язик розпорядився іменем Теодена не пропускати жодного чужинця за ворота.

— Гадючий Язик? — перепитав Гандальф. — Ані слова більше! У нас справа не до нього, а до правителя Рохану. І термінова! Повідом ярла сам чи пошли кого–небудь!