Дві вежі

— Чи не занадто часто ти користуєшся цим словом? — обірвав його Гандальф. — Я не брешу. Який мерзотник! Не варто його ані брати із собою, ані лишати тут. Правильніше за все було б знести йому голову. Втім, він також був колись людиною і служив, як умів. Дай йому коня, ярле, нехай забирається геть, куди схоче.

— Ти чув? — запитав Теоден. — Вибирай, Гадючий Язик. Можеш піти зі мною та спокутувати свою провину. А можеш іти геть, але якщо вже ми зустрінемося знову, пощади не чекай!

Грим Гадючий Язик повільно підвівся на ноги. Очі його під опухлими повіками горіли лютою зміїною ненавистю. Він ощирив зуби, зашипів, раптом плюнув під ноги Тео–дену і стрімко кинувся униз сходами.

— Доженіть його хто–небудь, — сказав Теоден. — Треба приглянути, щоб не скоїв лиха, але не бити й не затримувати. Якщо схоче, дати йому коня.

— Якщо хоч якийсь кінь згодиться його носити, — додав Еомер.

— Ну, а тепер, дорогі гості, прошу до столу, — запросив Теоден. — Перехопимо щось нашвидкуруч, і — в путь!

По Едорасу вже лунали голоси глашатаїв і співи сигнальних ріжків. За стіл разом з ярлом сіли четверо гостей і Еомер. Прислуговувала племінниця Теодена, Еовіна. Їли та пили поспіхом. Теоден розпитував Гандальфа про Сарумана, інші мовчки слухали.

— Саруман колись щиро підтримував Рохан, — говорив Гандальф. — Та й потім, коли душа його стала підгнивати, йому вигідно було вважатися вашим другом. От тоді Гадючий Язик і одержав таємне завдання, і до Ізенгарда стали надходити звіти про все, що тут у вас відбувалось, адже ваші землі були відкриті для всіх. Гадючий Язик потроху отруював тебе, правителю, леденив серце, послабляв тіло, а ті, хто це бачив, нічого не могли вдіяти — мерзотник підкорив собі твою волю. Коли я, врятувавшись з Ортханка, застеріг тебе, маску із Сарумана було зірвано, гра Грима стала небезпечною. Він повинен був утримувати тебе в бездіяльності, не допускати об’єднання всіх сил Рохану. Він присипляв здоровий глузд, розпалював страхи, старався то так, то інакше. Пам’ятаєш, як уперто він умовляв не відривати жодної людини від полювання на гусей у Північній марці, коли пряма небезпека вже загрожувала зі сходу? За його наполяганням ти заборонив Бомерові переслідувати орків. Якби Еомер не вчинив наперекір Гадючому Язику, який говорив твоїми вустами, орки без перешкод доставили б у Ізенгард свою безцінну здобич. Це не жарт — захопити двох з нашого загону, що знали наші таємні наміри, про які навіть тобі, правителю, я не насмілюся казати прямо! Які страшні муки вигадав би для них кат, які таємниці вирвав би на нашу загибель?

— Я багато за що вдячний Еомерові, — зізнався Теоден. — Вірне серце, хоча й колючий язик…

— Додай ще, що обличчя істини все одно здається кривим, коли дивишся в криве дзеркало!

— Я був сліпий, але прозрів. Ти з’явився вчасно, друже мій. Як мені віддячити тобі? Вибирай з усього, чим я володію, усе віддам, крім Грама.

— Чи встиг я вчасно — побачимо невдовзі. А стосовно подарунка… віддай мені Тінебора. Без доброго коня мені не обійтися. Адже ти лише позичав мені його, і я не хотів би ризикувати на війні тим, що мені не належить. До того ж ми з Тінебором добре затоваришували.

— Добрий вибір, — погодився Теоден. — Це насправді достойний дарунок — у Тінеборі відродилися чарівні коні старих часів. Крім того, Гандальфе, і ви всі, друзі — прошу вибирати з моїх збройових палат усе, що вам видасться необхідним. Зброя у вас своя, але ми могли б дати вам відмінні панцирі, отримані в дарунок від Гондору моїми пращурами. Візьміть, що кому сподобається, і нехай служить вам на щастя.

Слуги принесли цілі оберемки спорядження, допомогли Арагорнові та Леголасові одягти кольчуги, подали їм шоломи й круглі щити, оббиті золотими цвяхами. Гандальф одягатися на став, а Гімлі кольчуга була не потрібна — навіть якби в Едорасі знайшлося щось на його розмір, яка броня змогла б порівнятися з кольчугою роботи гномів з–під Одинокої гори? Гімлі взяв лише шолом, обтягнутий залізними обручами, який міцно сидів на його круглій голові, і маленький щит із зображенням герба Еорлінгів — білого коня на зеленому полі.

— Він тобі стане в пригоді, — сказав Теоден. — Цей щит подарував мені Тенгіл, мій батько, коли я був хлопчиком.

Гімлі низько вклонився.

— Я з гордістю буду носити його. Чесно кажучи, мені приємніше самому носити коня, ніж носитися на ньому. Я більше довіряю власним ногам. Може, пощастить мені битися в пішому строю?