Дві вежі

Тамуючи подих, Пін почав потихеньку витягувати вузол. Він виявився не таким уже й важким. «Яке–небудь ганчір’я», — подумав він з полегшенням, але вузол на місце не поклав. Йому спала на думку нова витівка. Він відійшов навшпиньки, намацав у траві камінь бажаного розміру, розгорнув сукно та зробив новий вузол; тільки підклавши його під бік Гандальфові, він наважився поглянути на свою здобич. Так, це була жадана куля: гладка, темна та невинна, вона смирно лежала на колінах у гобіта. Пін нашвидку загорнув її у свій плащ і вже зібрався відбігти, аж тут Гандальф перевернувся та щось нерозбірливо промурмотів уві сні; рука мага намацала твердий вузол і міцно стиснула. Гандальф зітхнув та знов затих.

«Дурень ти, дурень! — вилаяв Пін сам себе. — Лихо хочеш накликати? Відклади цю штуку, щоб їй провалитись у болото! — Всі жижки йому тремтіли, він не міг ні піти геть, ні повернути викрадену кулю. — Нічого не вийде. Так я можу розбудити старого. Треба зачекати, оговтатись. А поки що подивлюсь хоч краєчком ока, тільки не тут…»

Пін повернувся до свого лігвиська, присів під кущем, підібгав коліна та поклав на них кулю; так хлопець–ласун тікає з повною мискою подалі, щоб ні з ким не ділитись. Глибоко зітхнувши, Пін розгорнув плащ. Повітря навкруги одразу ж загустіло й застигло. Спершу куля залишалась темною, тільки місячне світло грало на гладеньких боках. Потім в глибині затремтів та почав розгорятись маленький вогник. Це жевріюче, дедалі яскравіше багрове ядро притягало погляд — не відірватись… Невдовзі вся куля вже палала всередині, і Пінові примарилось, що вона почала обертатися, а може, це іскри вихором крутились там. Потім все згасло. Пін скрикнув, смикнувся, але випростатись вже не міг; скорчившись в три погибелі, він ще міцніше стиснув кулю обома руками. Вуста його безпомічно ворушились, потім вирвався слабкий, придушений стогін, він упустив кулю та впав горілиць.

Почувши шум, примчались вартові і негайно підняли на ноги весь табір.

— Ось він, викрадач! — скричав Гандальф і поспіхом накинув плащ на темну, тиху кулю. — Що ж ти витворив, Піне! Цього ще нам бракувало…

Похмурий та стурбований, він схилився над непритомним гобітом, взяв за руку, прислухався до подиху, потім поклав долоню на чоло. Гобіт зітхнув, зойкнув, присів та з подивом вирячився на товаришів, що оточили його, на їхні збентежені, синювато–бліді у місячному сяйві обличчя.

— Не для тебе, Сарумане! — проказав він якимось неживим голосом, відсахнувшись від Гандальфа. — Я пришлю по нього. Ти збагнув? Повтори…

Він рвонувся, намагаючись скочити та втекти. Гандальф притримав його ласкаво, але владно:

— Куди? Стій, Перегріне Тук!

Пін здригнувся та осів на землю, несвідомо чіпляючись за руку мага.

— Гандальф! Вибач мені, вибач!

— Що вибачати? Спершу розкажи, що ти, власне, накоїв?

— Я взяв… взяв кульку… та глянув на неї, — затинаючись, вимовив Пін. — Я там побачив… таке страшне. Хотів утекти й не зміг. А він прийшов та почав питати. Питати без слів… подивиться на мене, і я чую, і… і більше нічого не пам’ятаю.

— Не ухиляйся, — суворо сказав Гандальф. — Що ти бачив та що казав?

Пін помружився, потер руками скроні. Всі дивились на нього, один Меррі, не витримавши, відвернувся. Але обличчя Гандальфа не пом’якшало.

— Говори! — наказав він.

Пін почав тихо й невпевнено, але мало–помалу слова його зазвучали виразніше та голосніше.

— Темне небо, високі мури та маленькі зірки. Все дуже далеке й давнє, але виразне. Потім зірки замигтіли, їх заступили якісь крилаті чудовиська. Велетні, мабуть, хоча в кулі вони здавались не більше летючої миші. Їх було дев’ятеро. Один полетів раптом просто на мене, він виростав щомиті, в нього такі жахливі… Ні, ні! Не можу!.. Ну, думаю, ось зараз вилетить з кулі, а він просто щез, і тоді з’явився ТОЙ та звернувся до мене… «Ти повернувся? Чому не з’являвся так довго?» Я не відповів. Він знову спитав: «Хто ти?» Я не хотів казати, але він напирав, натискав, мені стало боляче, і я сказав: «Гобіт». Тут він злорадо так зареготав, немов ножем порснув. Я спробував вирватись. Але він сказав: «Стривай. Ми незабаром побачимось. Скажи Саруманові, що іграшка не для нього. Я невдовзі пришлю по неї. Зрозумів? Повториш йому все до слова!» І так вп’явся очима… Ні, ні! Далі нічого не пам’ятаю…

— Дивись мені у вічі, — звелів Гандальф.

Пін слухняно підніс голову. Маг довго вдивлявся, потім по обличчю його промайнула слабка тінь посмішки. Він м’яко опустив руку на голову Піна.