Повернення Короля

— Ні, не треба! — закричав Меррі. — Так негоже, володарю! Я присвятив свій меч тобі! Я не хочу і не можу розлучатися з тобою… Усі мої товариші воюють, так чи інакше, соромно мені відсиджуватися в норі!

— Ми поїдемо верхи на швидких і сильних конях. А ти, хоч і хоробрий душею, просто не зможеш утриматися в сідлі…

— Ну, то прив’яжи мене чи причепи до стремена! Зроби як хочеш, тільки візьми. А не візьмеш — пішки піду, так і знай!

— Я такого не дозволю, — посміхнувся Теоден. — Вже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Можеш їхати зі мною до Едорасу. Побуваєш на Золотому Дворі, а там подивимося. Туди Малий донесе тебе легко, перегони почнуться пізніше.

— Пішли зі мною, Меріадок, — сказала Еовіна, підводячись з лави. — Є справа.

Вони пішли між рядами наметів і зупинилися біля дощаної будівлі, де зберігалася зброя. Майстер–зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит і всю потрібну амуніцію.

— Одне прохання висловив Арагорн, — мовила Еовіна, — забезпечити тебе всім необхідним для походу і битви. Я обіцяла і зробила все, що можна. Відчуває моє серце, це тобі незабаром знадобиться… Кольчуги на твій зріст у нас не знайшлося, а кувати нову не було часу. Візьми замість неї шкіряний панцир, пояс з накладками і ніж. Меч у тебе, я бачу, свій.

Меррі вклонився; Еовіна подала йому щит, такий самий, як у Гімлі, тільки з білим конем на зеленому полі.

— Прийми все це, і нехай воно служить тобі на здоров’я. До побачення, Меріадок! Ми з тобою ще зустрінемося…

Пітьма гнітила душі людей, наповнювала їх непевністю і страхом. Однак роханці — народ мужній, і тому рідко можна було почути в той день нарікання і плач: навіть втікачі з Едорасу, яких залишали самих перед лицем невідомої долі, не скаржилися. Слово треба було тримати.

За дві години ярл уже сидів у сідлі, гордий, стрункий, у високому шоломі на сніжно–білому волоссі; дивлячись на нього, такого міцного і непохитного, люди заспокоювалися.

П’ять з половиною тисяч вершників у повному озброєнні вишикувалися на пласкому березі Сніговиці, окремо стояли коноводи з трьома сотнями запасних, легко навантажених коней. Теоден проїхав уздовж ряду, змахнув рукою, заграла одна–єдина сурма, і роханське військо рушило в путь. Попереду їхали особисті дружинники ярла, два десятки добірних воїнів, знаменитих наїзників, за ними Теоден з Еомером. Маркграф попрощався з сестрою нагорі, на городищі, і згадка про розлуку мучила його; але мало–помалу її змінили турботи про майбутню подорож.

Відразу за Теоденом трюхикав на своєму поні Меррі, ліворуч і праворуч — обидва гондорських гінці, а за ними — ще двадцять дружинників. Так вони їхали по широкому проходу між двома шеренгами воїнів, що очікували своєї черги з суворими, кам’яними обличчями. Тільки під’їжджаючи до кінця війська, гобіт відчув жвавий, гострий погляд молодого воїна, стрункого й трохи нижчого за інших. Ясно–сірі очі гаряче блищали, і Меррі здригнувся: то було обличчя людини, що йде в бій у пошуках смерті.

Слідом за дружиною Теодена один по одному потягнулися інші загони. Вони спустилися за течією Сніговиці, минули сільця Заріччя і Валунець, де в дверях темних будинків стояли, дивлячись на них, сумні жінки; без музики, без пісень почався цей знаменитий похід.

До Едорасу під’їхали опівдні, але було темно, як пізнім вечором. Теоден пробув у столиці недовго; тут до війська приєдналося кілька десятків кіннотників, що спізнилися на огляд. Ярл пообідав і зібрався їхати далі, але йому ще треба було попрощатися з вірним зброєносцем. І знову Меррі благав узяти його з собою, і знову Теоден відмовлявся:

— Твій поні не здолає дорогу. І що ти будеш робити в бою, мій славний гобіте, хоч і недарма носиш свій меч?

— Ніхто заздалегідь не знає, що з ним скоїться, — заперечував Меррі. — Хіба не для того приймав ти мене на службу, щоб я завжди був при тобі? Хто відсиджується вдома, про того пісень не складають.

— Мені доручено берегти тебе, — відповідав Теоден. — Якби ми билися біля воріт Едорасу, я впевнений, ти зумів би показати себе в найкращому світлі, але до Мундборгу, твердині Денетора, сто ліг, а брати зайвий вантаж на сідло нікому з вершників не можна. Не проси, мій друже. Це моє останнє слово.

Меррі, ледве не плачучи, вклонився і пішов уздовж колони, придивляючись до воїнів. Люди готувалися до подорожі: підтягували попруги, стремена, підковували коней, раз у раз хмуро поглядаючи на низькі хмари. Раптом чиясь легка рука лягла на плече Меррі.