93  

Аомаме згадала свою квартиру в районі Дзіюґаока, з якої щойно перебралася. У старому будинку, не дуже чисту, іноді з тарганами й тонкими стінами. Не можна сказати, що вона їй особливо подобалася. Однак зараз вона була для неї рідною. У цій новій, бездоганно чистій квартирі їй здавалося, ніби вона стала анонімною особою, позбавленою пам'яті й індивідуальності.

Відчинивши холодильник, побачила в ньому чотири банки пива «Heineken». Відкрила одну й випила один ковток. Увімкнула телевізор з широким екраном і, сівши перед ним, дивилася останні новини. Повідомлялося про грім і локальну зливу. Про те, що зупинився рух поїздів метро на лінії Маруноутісен і Ґіндзасен, що вода стікала по сходах, як водоспад, що працівники станції в дощовиках клали мішки з піском перед входом до станції, але було вже запізно. Поїзди метро все ще стояли, й не було надії, що їхній рух відновиться. Репортер телебачення з мікрофоном у руці запитував людей, які не потрапили додому. Дехто з них нарікав: «А в ранковому прогнозі обіцяли, що сьогодні цілий день стоятиме гарна погода».

Аомаме додивилася до кінця останні новини, але, звісно, в них не згадувалося про смерть лідера секти «Сакіґаке». Охоронці, напевне, все ще чекають у сусідній кімнаті, коли мине дві години. А тоді дізнаються правду. Аомаме вийняла з валізки мішечок, а з нього — пістолет і поклала його на кухонний стіл. Автоматичний пістолет німецького виробництва на столі здавався страшенно незграбним і мовчазним. Був чорним-чорнісіньким. Але завдяки цьому, здавалося, став центром уваги в цій знеособленій квартирі. «Краєвид з автоматичним пістолетом», — промимрила Аомаме наче заголовок картини. У всякому разі, відтепер їй не можна з ним розлучатися. Треба тримати напоготові. Щоб застрелити або когось, або себе. У великому холодильнику був запас продуктів, яких в разі потреби вистачить на півмісяця. Овочі, фрукти й готові до споживання напівфабрикати. В ньому лежало м'ясо й риба різного виду та хліб. І навіть морозиво. У буфеті стояли ряди слоїків з харчовими продуктами, консерви й приправи. Рис і локшина. Багато мінеральної води. Дві пляшки вина — білого й червоного. Хто приготував, невідомо, але запас виявився повним. Наразі нічого не бракувало.

Відчувши, що трохи зголодніла, Аомаме добула камемберського сиру, нарізала шматочками й поїла з крекерами. З'ївши половину сиру, ретельно промила стебло селери і схрумала її з майонезом.

Після того вона відсунула шухляду комода у спальні. Передусім зверху побачила піжаму й тонкий купальний халат. Усе нове, у вініловому пакеті. У наступній шухляді лежала теніска, три пари шкарпеток, панчохи, переміна білизни. Все просте, біле, наче відповідно до дизайну меблів, й також у вінілових пакетах. Мабуть, чимось подібним забезпечені в притулку жінки — жертви домашнього насильства. Все було якісним, але з печаттю благодійництва.

У ванній кімнаті Аомаме побачила шампунь, відновлювач волосся, крем для шкіри, туалетну воду. Все, що їй потрібне. Зазвичай Аомаме майже не користувалася косметикою і зберігала обмежений набір таких засобів. Там була також зубна щітка й тюбик зубної пасти. Щітка для волосся, ватні палички, бритва, ножички і засоби жіночої гігієни. Багато туалетного й косметичного паперу. В шафі лежали акуратно складені рушники для купання і для витирання обличчя.

Аомаме відчинила стінну шафу. Сподівалася знайти в ній сукню і взуття свого розміру. Не завадило б, якби вони були від Армані й Ферраґамо. Однак стінна шафа виявилася порожньою. Без нічого. Аомаме зрозуміла, як ретельно, від початку до кінця, вони все продумали. Як Джей Ґетсбі[16] заповнив свою бібліотеку добірними книжками. Але навіть не розрізав у них сторінки. Перебувати в цій квартирі й не потребувати вихідного костюма, мабуть, непогано. Непотрібного вони не припасли. Тільки не забули про чимало плічок.

Аомаме добула з валізки свій одяг і, переконавшись, що він не пожмаканий, повісила на плічках. Щоправда, розуміла, що для неї, втікачки, було б краще тримати його у валізці. Та в цьому світі їй найбільше не подобалося одягатись у щось зім'яте.

«Мабуть, я не зможу стати холоднокровною професійною злочинницею, — подумала вона. — Якщо в такий час мене дратують складки на одязі». І раптом вона згадала свою розмову з Аюмі.

— Ховаю готівку під матрацом у ліжку і в разі небезпеки хапаю її й тікаю через вікно.

  93  
Предыдущая страница Следующая страница
×
×