1Q82. Книга перша

— Та от про наступного чоловіка тяжко говорити. Здається, вам доведеться зробити кілька особливих зусиль. Час для виконання завдання ще не визрів, залишилося чимало невизначених факторів, не можу, як раніше, запропонувати певної ситуації. Бо цей випадок трохи відрізняється від усіх попередніх.

— Чим?

— Той чоловік займає незвичне становище, — обережно добираючи слова, пояснила стара пані. — Конкретно кажучи, має серйозну охорону.

— Він що, політик?

Господиня хитнула головою.

— Ні, він — не політик. Але про це ми поговоримо згодом. Я довго думала над тим, як можна було б обійтися без вашої участі. Але ніщо не обіцяє успіху. Звичним способом до того чоловіка не дістатися. Так що, вибачайте, я не придумала нічого іншого, як просити вас.

— Це нагальна робота? — спитала Аомаме.

— Ні, не нагальна. Але й не така, щоб відкладати її надовго. Бо якщо спізнитися, то, можливо, постраждає більше людей. А крім того, наданий нам шанс обмежений. Важко передбачити, коли трапиться наступний.

За вікном зовсім стемніло, а солярій огорнула тиша. «Цікаво, чи зійшов Місяць?» — подумала Аомаме. Але з того місця, де вона сиділа, нічого не було видно.

— Я маю намір розповісти вам про все докладно. Але перед тим хочу, щоб ви побачили одну людину. Зараз підемо вдвох до неї, — сказала стара пані.

— Вона живе в цьому притулку? — запитала Аомаме.

Господиня повільно вдихнула й видала з глибини горла тихий звук. У її очах спалахнуло небачене раніше світло.

— Шість тижнів тому її прислали з «Консультації», упродовж чотирьох тижнів вона не промовила ні слова, ніби потрапила в прострацію. Знала тільки своє ім'я та вік. Їй, у жахливому стані, дозволяли ночувати на станції, і після переведення з однієї поліцейської дільниці до іншої врешті-решт прислали до нас. Я потроху з нею розмовляла. Довго переконувала її, що тут безпечно і нема чого боятися. Тепер вона почала трошки говорити. Плутаною, уривчастою мовою. Та коли я зібрала докупи все, що вона сказала, то загалом зрозуміла: з нею щось сталося. Щось страшне, яке не можна висловити словами. Щось сумне.

— Вона також зазнала насильства від чоловіка?

— Ні, — сухо відповіла господиня. — Вона ще не має десяти років.

Стара пані й Аомаме перетнули двір, відімкнули невеличку дерев'яну хвіртку й попрямували до притулку, що містився поряд із «Садибою плакучих верб». У цьому затишному двоповерховому дерев'яному будинку колись давно мешкала обслуга садиби. Сама будівля справляла приємне враження, але через свою застарілість не годилася для здачі в оренду. А проте цілком підходила як притулок для жінок, які не мали куди дітися. Над нею, ніби оберігаючи, широко розпустив своє віття старий дуб, а вхідні двері прикрашало гарне різьблене скло. Кімнат загалом налічувалося десять. Іноді вони були заповнені, а іноді порожні. Та здебільшого в них спокійно мешкало п'ять-шість жінок. Зараз у вікнах половини кімнат палало світло. Тут завжди панувала дивна тиша, інколи порушувана дитячим голосом. Здавалось, сам будинок затамував подих. Різноманітних шумів, супутників життя, тут ніколи не чутно. Біля воріт була прив'язана вівчарка, яка тихо гарчала, а потім кілька разів гавкала, коли сюди наближалася людина. Невідомо хто і як навчив її люто гавкати, коли підходив чоловік. Однак Тамару вона любила більше за всіх.

Коли господиня підійшла до вівчарки, вона відразу стихла й, заметлявши хвостом, радісно засопіла носом. Стара пані, нахилившись, кілька разів легенько поплескала її по голові. Аомаме також пошкребла її пальцями за вухом. Вівчарка пам'ятала обличчя Аомаме. Була розумною, але чомусь любила їсти сирий шпинат. Після того господиня відімкнула вхідні двері.

— Цю дівчину доглядає одна жінка, — сказала господиня. — Живе з нею разом і на моє прохання, як тільки може, не спускає з неї очей. Бо я все ще боюся залишати її наодинці.

У притулку жінки щодня навзаєм піклувалися, розповідали одна одній про пережиті злигодні, ділилися болями від завданих душевних ран і тим самим мимоволі підтримували одна одну. Завдяки цьому вони часто поволі, природним чином, одужували. Ті, що раніше тут оселилися, навчали нових пожильців правил співжиття у притулку й передавали найпотрібніші речі. Прибирали й куховарили почергово. Звісно, серед них траплялися й такі, що віддавали перевагу самотності й не хотіли розповідати про себе. Самотність і мовчання таких інші жінки поважали. Однак більша половина жінок щиро розказували своїм сусідкам, що потрапляли в подібне становище, свою історію і прагнули спілкуватися. Крім пиятики, куріння й приходу сторонніх людей без дозволу, ніщо інше не заборонялося.