Втрачений символ

Перед нею з'явилося розмите видіння розмальованої плоті, і цієї миті Кетрін відчула, як затремтіли її повіки. Ще трохи — і вона знепритомніє. Раптом перед її очима з'явилася луската рука і висмикнула ганчірку з її рота.

Кетрін вхопила ротом безцінне повітря, глибоко вдихнула — і закашлялася, коли в її легені хлинув живильний потік. Її зір почав поволі прояснятися — і перед її очима виникло обличчя демона. Людського в ньому було мало. Шию, обличчя та бриту голову вкривав химерний візерунок з дивовижних татуйованих символів. За винятком маленького кружальця на маківці, кожен квадратний дюйм його тіла був прикрашений татуюваннями. Велетенський двоголовий фенікс на грудях зловісно вирячився на неї очима-сосками, наче якийсь ненажерливий стерв'ятник, що терпляче вичікував її смерті.

— Відкрийте рота, — прошепотів демон.

Кетрін з невимовною огидою прошила оком потвору.

— Що?

— Рота розкрий, — повторив чоловік. — Бо знову засуну кляп.

Кетрін затремтіла і розкрила рота. Чоловік простягнув свій товстий вказівний палець і встромив між її губами. Коли він доторкнувся до її язика, Кетрін мало не знудило. Нарешті чоловік витяг мокрий палець і підняв його до маківки своєї бритої голови. Заплющивши очі, він масажними рухами втер слину в маленьке кружальце нетатуйованої плоті.

Кетрін з огидою відвернулася.

Кімната, в якій вона сиділа, виявилася чимось на кшталт бойлерної — труби на стінах, булькання, флуоресцентне освітлення. Та не встигла вона як слід роздивитися, як її погляд прикипів до дечого, що лежало на підлозі. То була купа одягу: водолазка, твідова спортивна куртка, мокасини та годинник з Мікі-Маусом.

— Господи! — Кетрін крутнулася до татуйованої тварюки, що стояла перед нею. — Що ви зробили з Робертом?

— Ш-ш-ш, — прошепотів чоловік. — Бо він вас почує. — Відступивши вбік, він показав рукою собі за спину.

Та Ленґдона там не було. Кетрін тільки й побачила, що великий чорний ящик зі скловолокна. Його форма моторошно нагадувала ті важкі ящики, в яких доставляли тіла загиблих на війні. Ящик був надійно замкнений двома масивними застібками.

— Роберт — усередині?! — випалила Кетрін. — Але ж він задихнеться!

— Ні, не задихнеться. — Чоловік показав на кілька прозорих трубок, що тягнулися до днища ящика. — То йому так хотілося б.

Лежачи в цілковитій темряві, Ленґдон прислухався до приглушених вібрацій, що донеслися із зовнішнього світу. «Що то? Голоси?» І він почав гепати в ящик та щосили вигукувати:

— Допоможіть! Хто-небудь чує мене?!

Десь далеко почувся приглушений вигук.

— Роберте! О Боже, ні! Ні!

Він упізнав голос. То був голос Кетрін. Переляканий голос. Та навіть попри це, то був жаданий звук. Ленґдон набрав повні легені повітря, щоб прокричати у відповідь, але враз зупинився, несподівано відчувши щось на своїй шиї. Здавалося, з-під ящика дув легенький вітерець. «Як таке може бути?» Він принишк, розмірковуючи і прислухаючись. «Так, і справді». Ленґдон відчув, що волосинки на його шиї лоскоче легенький подув повітря.

Він почав інстинктивно мацати долівку ящика, шукаючи, звідки надходить повітря. Це зайняло якусь секунду, не більше. «Ось тут маленька дірка!» Цей маленький перфорований отвір був схожий на злив кухонної раковини, з тією різницею, що з нього йшов постійний потік повітря.

«Він нагнітає мені повітря. Він не хоче, щоб я задихнувся».

Та недовго тривало полегшення, яке відчув професор. З дірочок у отворі раптом почувся моторошний звук. Булькання рідини неможливо було сплутати з жодним іншим звуком. І ця рідина текла до нього в ящик.

Кетрін приголомшено дивилася на потік прозорої рідини, що прямував по одній з трубок до ящика, де лежав Ленґдон. Ця химерна картина скидалася на сценічний номер якогось схибленого фокусника.

«Невже він напомповує воду в ящик?!»

Кетрін щосили смикнулася, ігноруючи різкий біль від дроту, що знову вп'явся їй в зап'ястя. Та нічого не змогла вдіяти — лише сиділа і панічно спостерігала. Вона почула, як Ленґдон почав відчайдушно бахкати по стінках, але коли вода дісталася до нижньої частини ящика, гепання припинилося. На якусь мить запала моторошна тиша. А потім удари відновилися з іще більшою силою та відчаєм.

— Випустіть його! — стала благати Кетрін. — Ви не зробите цього!

— Так, потонути у воді — це дійсно страшна смерть, — зауважив чоловік, спокійно походжаючи колами. — Ваша асистентка Триш може це підтвердити.