Втрачений символ

— Прикінчуй! — знову скрикнув чоловік, і татуювання на його голих грудях злегка здригнулися. — Вбити мене — це єдиний спосіб врятувати Кетрін... врятувати твоє братство!

Соломон відчув, як його погляд мимовільно ковзнув до комп'ютера зі стільниковим модемом.

Надсилається повідомлення: завершено 92%

Він не міг вичавити зі свідомості образ Кетрін, що помирає, стікаючи кров'ю... і своїх братів-масонів.

— Ще маєш трохи часу, — прошепотів чоловік. — Ти ж знаєш, що вибору немає. Випусти мене з моєї смертної шкаралупи.

— Благаю, — мовив Соломон. — Не треба... Не роби цього...

— Ти сам це зробив! — прошепотів чоловік. — Це ти примусив свою дитину зробити неймовірний вибір! Пам'ятаєш той вечір? Багатство чи мудрість? Тоді ти відштовхнув мене назавжди. Але я повернувся, батьку, і сьогодні — твоя черга вибирати. Захарій чи Кетрін? Кого ти обереш? Ти уб'єш свого сина, щоб врятувати сестру? Уб'єш свого сина, щоб врятувати братство? Свою країну? Чи ждатимеш, поки стане запізно? Поки Кетрін помре... поки це відео побачить широкий загал... і тобі доведеться решту життя прожити з усвідомленням того, що ти міг запобігти цим трагедіям. Час збігає. Ти знаєш, що треба робити.

Серце Пітера пронизав біль.

«Ти не Захарій, — сказав він собі. — Захарій помер давно, дуже давно. Хто б ти не був... і звідки б ти не взявся... ти не мій». І хоча Пітер Соломон не повірив власним словам, він знав, що мусить зробити вибір.

Часу в нього майже не лишилося.

«Знайти парадні сходи!»

Роберт Ленґдон кинувся темними звивистими коридорами до центру будівлі. Від нього ні на крок не відставав Тернер Сімкінс. Як і сподівався Ленґдон, вони вискочили в основний атріум споруди.

Цей атріум з вісьмома масивними доричними колонами із зеленого граніту скидався на гробницю-гібрид в греко-римо-єгипетському стилі. Там були статуї з чорного мармуру, жаровні на підставках, тевтонські хрести, двоголові фенікси та канделябри з головами Гермеса.

Ленґдон повернув і побіг до широких мармурових сходів у дальньому кінці атріуму.

— Вони ведуть прямо до Храмової зали, — прошепотів він, коли удвох із Сімкінсом якомога тихше піднімався вгору.

На першому сходовому майданчику Ленґдон зіштовхнувся лицем до лиця з бронзовим бюстом видатного масона Альберта Пайка, біля якого було викарбуване його найвідоміше висловлювання: «ТЕ, ЩО МИ ЗРОБИЛИ ДЛЯ СЕБЕ САМИХ, ПОМИРАЄ РАЗОМ ІЗ НАМИ; ТЕ, ЩО МИ ЗРОБИЛИ ДЛЯ ІНШИХ ТА УСЬОГО СВІТУ, Є І ЗАВЖДИ БУДЕ БЕЗСМЕРТНИМ!»

Малах відчув помітну зміну атмосфери в Храмовій залі, наче всі розчарування й біль, які за ці роки довелося пережити Пітерові Соломону, тепер збурювалися і піднімалися на поверхню, зосереджуючись на Малахові, ніби лазерний приціл.

«Так, уже час».

Пітер Соломон підвівся із візка і повернувся обличчям до олтаря, стискаючи в руці жертовний ніж.

— Урятуй Кетрін, — умовляв його Малах, заманюючи до олтаря. Він позадкував і зрештою ліг, розпростерши своє тіло на заздалегідь приготовленому білому савані. — Зроби те, що маєш зробити.

Неначе в кошмарному сні, Пітер поволі посунувся вперед.

Відкинувшись на спину, Малах дивився на зимовий місяць крізь велике вікно у стелі. «Весь секрет у тім — як померти». Не можна було дібрати більш доречного моменту. «Прикрашений Втраченим Словом, таємницею усіх часів, я — лівою рукою мого батька — приношу себе в жертву».

Малах глибоко вдихнув.

«Приймайте мене, демони, бо офірую вам тіло своє».

Стоячи над Малахом, Пітер Соломон тремтів. Його заплакані очі світилися відчаєм, нерішучістю та мукою. Він востаннє поглянув через кімнату на комп'ютер і модем.

— Зроби вибір, — прошепотів Малах. — Звільни мене з моєї плоті. Цього бажає Бог. Цього бажаєш ти. — Він простягнув руки по боках і вигнув груди, немов офіруючи свого вражаючого двоголового фенікса. — Допоможи мені скинути з себе тіло, в яке вдягнена моя душа.

Здавалося, що тепер заплакані очі Пітера дивляться крізь Малаха, навіть не помічаючи його.

— Я вбив твою матір, — прошепотів Малах. — Я убив Роберта Ленґдона. Я убиваю твою сестру! Я знищую твоє братство! Зроби те, що мусиш!

Горе і жаль враз спотворили обличчя Пітера Соломона. Він закинув голову назад, змахнув ножем — і дико закричав від болю, що розривав його душу.

Захекані Роберт Ленґдон та агент Сімкінс добігли до дверей Храмової кімнати, коли всередині пролунав жахливий крик, від якого кров у жилах стигла. То кричав Пітер.