Все ясно

Все це тягнулося довгих п'ять годин. І знаєте чому? Бо мій Дєд — це спочатку Дєд, а вже потім шофер. Він сам блудив, а потім і сам же сердився. Я намагався трансформувати його гнів на корисну для героя інформацію. «От хрєн!» — казав Дєд. А я перекладав: «Він каже, шо, як ви спостерігаєте, багатьох статуй тут нема. Бо то все стояли комуністичні ідоли». — «Хрєнов хрєн!» — викрикував Дєд. «О, — відповідав я, — він хоче, шоб ви знали, шо та, і та, і он та споруди насправді є дуже важливими». — «А чому?» — вставляв питання герой. «Хрєн!» — кричав у цей момент Дєд. «Він не пам'ятає», — переклав я.

«Ви би не могли увімкнути кондиціонер?» — запитав герой за якийсь час. Я моментально відчув сильне приниження. «У цій машині немає кондиціонера, — буркнув я, і продовжував пекти сотнями раків на обличчі». — «А вікна ми можемо опустити? Тут справді душно, та ще й до того смердить, неначе що здохло». — «Але тоді вистрибне Семмі Дейвіс Молодший-Молодший». — «Хто?!» — «Наша псина, її звати Семмі Дейвіс Молодший-Молодший». — «Це такий жарт?!» — «Нє-а, вона точно рване з машини». — «Ні, я мав на увазі його ім'я». — «Я ім'я», — виправив я його, демонструючи своє бездоганне знання англійських займенників. «Скажи йому, хай зашнурує собі писок», — втрутився Дєд. «Він говорить, шо псину назвали на згадку про його улюбленого співака Семмі Дейвіса Молодшого». — «Єврея», — додав герой. «Ш-шо?» — «Семмі Дейвіс Молодший був євреєм». — «Та ви шо, це неможливо?!» — здивувався я. «Новонаверненим. Він навернувся до єврейського Бога. Кумедно». Я перевів його слова Дєду. «Семмі Дейвіс Молодший ніколи не був жидом! — заверещав Дєд, — він був негром з групи „Рет пек"!» — «Але наш єврей у цьому впевнений на сто відсотків». — «Музикант і єврей?! Це якась фігня!» — «Він мені видав таку інформацію». — «Дін Мартін, Молодший! — взревів Дєд, обертаючись на заднє сидіння, — іди сюда, скоро сюда, моя дєвочка!» — «Чи можемо ми відчинити, врешті, вікно? — ніяк не заспокоювався герой, — я не можу більше витримувати цей сморід?!» Мені довелося спекти ше одного, останнього, рака на мармизі: «Ну це ж тільки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший. Ця псина починає дико пукати в машині, бо вона ж не їсть ні транквілізаторів, ні антишокерів, але якшо ми опустимо вікно, то вона точно вистрибне, а нам без неї не можна, бо вона ж сука-поводир нашого шофера, а він же мій Дєд. Ну як ви не розумієте?!»

Всі п'ять годин нашої їзди від львівського вокзалу до Луцька герой пояснював мені, нашо він приїхав в Україну. Він витягнув зі своєї валізи декілька речей. Спочатку він показав мені фото. Воно було жовте, пом'яте і трималося купи тільки завдяки скотчу. «Поглянь, — сказав герой, — це мій дід Сафран». Він тицьнув на молодого чоловіка, який, правду сказати, був дуже схожим на героя, так шо можна було подумати, шо це і є він сам. «Цю фотографію одібрали в часи війни». — «В кого відібрали?» — «Ні, не в цей спосіб, вона була тоді зроблена». — «А, розумію». — «Ці люди, з якими він сфотографований, врятували його від нацистів». — «Ш-шо?» — «Вони… врятували… його… від… на… цис… тів». — «Це було в Трохимброді?» — «Ні, десь поза Трохимбродом. Він якраз уникнув нацистського рейду на Трохимбрід. Там всіх було винищено. Він втратив там своїх жінку й дитину». — «Втратив?» — «Їх убили нацисти». — «Ну, а якшо то було не в Трохимброді, то нашо нам їхати в той Трохимбрід? І як нам знайти цю сім'ю?» Він пояснив, шо ми не шукаємо сім'ї, а тільки от цю дівчину з фото. Може, вона ше тут живе.

Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її обличчі на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв мужчина, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір'ю, стала позаду, її батьки нагадували руских, а вона — ні. Вона була схожа на американку, їй було, певно, рочків з п'ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона і старша, їй могло бути і стільки, по скільки було нам з героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатина. її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.

«Я хочу побачити Трохимбрід, — сказав герой, — побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». — «Ти би зараз був українцем». — «Саме так». — «Як от я». — «Напевне, що так». — «Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». — «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?» — «Де жили?» — «Штетль — це громада, поселення». — «То чого ж просто не назвати його селом?» — «Я вживаю єврейське слово». — «Єврейське слово?» — «Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук». — «Шо за шмук?» — «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». — «Ну, О'К, а скажи ше шось». — «Пуц». — «А це шо означає?» — «То хтось такий самий, як і шмук». — «Давай ше». — «Шмендрик». — «А це шо таке?» — «Це також такий, як шмук». — «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на момент задумався. «Шалом, — накінець сказав він, — тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати — то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук». Я був шокований, до чого тут ескімо?!