Гаррі Поттер і напівкровний принц

- Я й справді перехилив чарочку… і повернувся… певною мірою, - пробурмотів Дамблдор. - То ти вирішив улаштувати мені пастку?

- Карочє, ми вирішили вичаклувати над вежею Чорну мітку, щоб ви примчали сюди перевіряти, кого тут, тіпа, вбили, - пояснив Мелфой. - І це вдалося!

- І так, і ні… - зазначив Дамблдор. - Але чи маю я тоді робити висновок, що тут нікого не вбито?

- Хтось, тіпа, вмер, - Мелфоїв голос прозвучав на цілу октаву вище за звичайний його регістр. - Хтось із ваших… не знаю хто, бо темно було… карочє, я переступив через тіло… я мав би чекати тут, коли ви повернетесь, якби не втрутився отой ваш фенікс…

- Так, вони це полюбляють, - визнав Дамблдор.

Знизу долинув гуркіт і крики, ще голосніші, ніж досі; здавалося, битва точиться вже на самих гвинтових сходах, що ведуть туди, де стояли Дамблдор, Мелфой і Гаррі. Серце Гаррі закалатало в його невидимих грудях… хтось помер… Мелфой переступив через тіло… Хто ж то був?

- Так чи так, а в нас лишилося мало часу, - сказав Дамблдор. - Отож, Драко, спробуймо знайти для тебе вихід.

- Для мене вихід?! - обурився Мелфой. - Я, блін. стою тут з чарівною паличкою… та я вас зараз уб'ю…

- Хлопче, не блефуй. Якби ти збирався мене вбити, ти зробив би це відразу, коли мене роззброїв, а не почав би ці милі балачки про засоби й методи.

- Карочє, я не маю іншого виходу! - зненацька побілів, як і Дамблдор, Мелфой. - Я мушу це зробити! Він мене вб'є! Повбиває всіх моїх рідних!

- Я розумію всю складність твого становища, - сказав Дамблдор. - Інакше б я одразу став на твоєму шляху. Просто я знав, що тобі кінець, якщо Лорд Волдеморт зрозуміє, що я тебе запідозрив.

Мелфой аж зіщулився, почувши це ім'я.

- Я не хотів говорити з тобою про завдання, яке він тобі доручив, бо він міг застосувати проти тебе виманологію, - вів далі Дамблдор. -А тепер ми нарешті можемо поговорити відверто… не було завдано ніяких збитків, ти нікому не заподіяв шкоди, на твоє превелике щастя, усі твої ненавмисні жертви вижили… Драко, я можу тобі допомогти.

- Не можете, - заперечив Мелфой, а його рука з чарівною паличкою шалено тряслась. - Ніхто не може. Він наказав мені це зробити, а інакше він мене вб'є. Я не маю вибору.

- Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує… коли настане час, ми оборонимо і його… перейди на наш бік, Драко… ти ж не вбивця… Мелфой дивився на Дамблдора.

- Але ж я так далеко зайшов, - задумливо проказав він. - Усі думали, що я загину, а я тут… і ви в моїх руках… я маю чарівну паличку… ви від мене залежні…

- Ні, Драко, - спокійно заперечив Дамблдор. - Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.

Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівного паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася…

Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.

Дебелий чолов'яга з дивним косим поглядом хрипко за хихотів.

- Дамблдора загнали в кут! - він повернувся до присадкуватої низенької жінки, що з вигляду могла бути його сестрою. -Дамблдор без палички, Дамблдор сам! Молодець, Драко, молодець!

- Добрий вечір, Амікусе, - спокійно привітався Дамблдор, немовби чолов'яга завітав до нього на чай. - Ти й Алекту привів… чудово…

Жінка сердито пирхнула.

- Думаєш, твої дурні кривляння врятують тебе від смерті? - зневажливо кинула вона.

- Кривляння? Ні-ні, це норми етикету,-відповів Дамблдор.

- Давай, роби,-звелів чужинець, що стояв біля Гаррі- великий кремезний тип з переплутаним сивим волоссям і бакенбардами. Чорний плащ смертежера був йому тісний. Голос його не був схожий на людський: не голос, а хрипкий гавкіт. Гаррі вдарила в ніс потужна суміш запаху бомжа, поту й, безсумнівно, крові. На брудних руках чолов'яги стирчали довгі жовтуваті нігті.

- Це ти, Фенріре? - запитав Дамблдор.

- Авжеж, - прохрипів той. - Радий мене бачити, Дамблдоре?

- Не сказав би…

Фенрір Ґрейбек оскалився, вищиривши гострі зуби. На підборіддя йому крапнула кров, і він повільно й безсоромно облизав губи.

- Ти ж знаєш, Дамблдоре, як я люблю дітей.