Гаррі Поттер і напівкровний принц

- Навряд,-погодився з нею Дамблдор.

- Та хоч убийте, я не розумію, як таке можна було вчинити. Знаю тільки, що за день до того він сперечався з Біллом. А тоді… - вона ще відсьорбнула джину, розливши собі на підборіддя, - під час літньої екскурсії… а ми їх раз на рік вивозимо, знаєте, кудись за місто чи на море… так от, після того Емі Бенсон і Деніс Бішоп стали не зовсім нормальні, і все, що ми змогли з них тоді витягти, це те, що вони пішли в якусь печеру з Томом Редлом. Він клявся, що вони просто пішли подивитися, але щось там сталося, я впевнена. І ще багато чого було, багато чого дивного…

Місіс Коул знову глянула на Дамблдора, і хоч щоки її пашіли, дивилася вона дуже пильно.

- Не думаю, що багато людей засмутилися б, якби він звідси забрався.

- Ви, мабуть, розумієте, що постійно він у нас не перебуватиме? - запитав Дамблдор. - Йому доведеться повертатися сюди, хоч би на літо.

- То й добре, все одно це краще, ніж діставати по носі іржавою кочергою, - місіс Коул легенько гикнула. Потім устала, і Гаррі з подивом помітив, що вона навіть не хиталася, хоч пляшка з джином спорожніла на дві третини. - Ви, мабуть, хотіли б його побачити?

- Навіть дуже, - теж підвівся Дамблдор.

Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам'яними сходами нагору, роздаючи на ходу вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому похмурому закладі не дуже приємно.

- Отут, - сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.

- Томе. До тебе гості Це пан Дамбертон… даруйте, Дандербор. Він прийшов сказати тобі… ну, він сам усе розповість.

Гаррі зайшов до кімнати з обома Дамблдорами, а місіс Коул зачинила за ними двері. Це була невеличка вбога кімнатка, де не було майже нічого, крім старої шафи й залізного ліжка. На ліжку просто на сірій ковдрі сидів, витягши перед собою ноги, хлопець і тримав у руках книжку.

В обличчі Тома Редла не було нічого від Ґонтів. Здійснилося Меропине передсмертне бажання: він був мініатюрною копією свого вродливого батька - високий, як на одинадцять років, чорнявий і блідий. Його очі легенько примружилися, коли він побачив ексцентричного Дамблдора. На мить запала тиша.

- Як ся маєш. Томе? - привітався Дамблдор, підходячи до хлопця й подаючи йому руку.

Хлопець завагався, а тоді подав свою, й вони потисли один одному руки. Дамблдор підсунув до Томового ліжка важкого дерев'яного стільця, і тепер вони були схожі на пацієнта лікарні й відвідувача.

- Я професор Дамблдор.

- Професор? - перепитав Редл. Він мав насторожений вигляд. - Це щось таке, як «лікар»? Навіщо ви тут? Це вона вас запросила, щоб мене обстежити?

Він показав на двері, за які щойно вийшла місіс Коул.

- Ні-ні, - заперечив з усмішкою Дамблдор.

- Я вам не вірю, - сказав Редл. - Вона ж хоче, щоб мене обстежили, так? Скажіть правду!

Останні два слова він викрикнув. Це був наказ, до того ж було видно, що наказувати він звик. Його очі розширилися, він люто дивився на Дамблдора, який нічого не відповів, зате продовжував приємно всміхатися. Минуло кілька секунд і Редл відвів очі, хоч вигляд мав, мабуть, ще настороженіший.

- Хто ви такий?

- Я вже сказав. Я професор Дамблдор. я працюю в школі, яка називається Гоґвортс. Я прийшов тобі запропонувати навчатися в моїй школі… у твоїй новій школі, якщо ти забажаєш туди перейти.

Редл відреагував на це цілком несподівано. Він зістрибнув з ліжка й відсахнувся від Дамблдора з обуреним виглядом.

- Мене не обдурите! Насправді ви з божевільні, так? «Професор», ага, аякже… я туди не піду, ясно? Це ту стару кішку треба запхати в божевільню. Я нічого не робив тим малявкам Емі Бенсон чи Денісу Бішопу, можете самі в них спитати, вони вам скажуть!

- Я не з божевільні, - терпляче пояснив Дамблдор. - Я вчитель, і якщо ти сядеш і заспокоїшся, то я розповім тобі про Гоґвортс. Та якщо ти не захочеш навчатися в нашій школі, то ніхто тебе не примусить…

- Нехай би тільки спробували, - глузливо вишкірився Редл.

- Гоґвортс, - вів далі Дамблдор, ніби й не почув останніх Редлових слів, - це школа для дітей з особливими здібностями…

- Я не божевільний!

- Я це знаю. Гоґвортс - це школа не для божевільних. Це школа чарів.

Запала тиша. Редл завмер, його обличчя нічого не виражало, лише погляд метався з одного Дамблдорового ока до другого, наче намагаючись упіймати котресь із них на брехні.