Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Він уже переступав поріг, коли в коридор вибіг Джеймс. Це було легко, занадто легко, бо той навіть не прихопив з собою чарівної палички.

— Лілі, хапай Гаррі й тікай! Це він! Тікай! Тікай! Я його затримаю… Затримати його, не маючи в руках чарівної палички!… Він

зареготав і вже тоді метнув закляття…

— Авада Кедавра !

Зелене світло наповнило тісний коридор, освітило дитячий візочок під стіною. Поручні блиснули, наче громовідводи, а Джеймс Поттер повалився, як маріонетка, якій обрізали мотузки…

Він почув, як заверещала вона в пастці другого поверху, та якби вона була розсудлива, то могла б не боятись… він підіймався по сходах, з посмішкою прислухаючись до її спроб забарикадуватися… у неї теж не було при собі чарівної палички… які ж бо вони були дурні і які довірливі, гадаючи, що друзі забезпечать їм надійний захист і що зброю можна відкладати навіть на секунду…

Він силою відчинив двері, одним лінивим помахом чарівної палички відкинувши стільця і якісь коробки, що вона їх поспіхом нагромадила під дверима… і ось вона стояла перед ним з дитиною на руках. Побачивши його, кинула сина в ліжечко в себе за спиною й закрила його собою, розкинувши руки, наче це могло якось допомогти, наче, закриваючи його, вона сподівалася, що виберуть її…

— Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!

— Відійди, дурне дівчисько… відійди негайно…

— Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі, убий мене замість нього…

— Це моє останнє попередження…

— Не Гаррі! Благаю… змилуйся… помилуй його… Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю… я зроблю все, що треба…

— Відійди… відійди, дівчисько…

Він міг би силоміць одігнати її від ліжка, проте обачніше було покінчити відразу з ними всіма…

Зелений спалах — і вона впала додолу так само, як щойно впав її чоловік. Малий увесь цей час не плакав. Він стояв, тримаючись за бильця ліжечка і з цікавістю дивився на непроханого гостя. Можливо, думав, що це батько сховався під плащем, блискаючи звідти якимось кумедним світлом, а мати зараз засміється і встане…

Він акуратно націлив чарівну паличку хлопчикові в личко. Хотів бачити, як це станеться, як буде знищено цю єдину незбагненну йому загрозу. Дитя заплакало, побачивши, що це не Джеймс. Йому не сподобався цей плач, він терпіти не міг дитячого скиглення ще в сиротинці…

— Авада Кедавра !

І тут він просто розвалився. Він став нічим, нічим, окрім болю і жаху, він мусив десь заховатися, але не тут, серед уламків зруйнованого будинку, де верещала загнана в пастку дитина, а далеко… десь дуже далеко…

— Hi, — застогнав він.

Змія з шурхотом повзла по брудній захаращеній підлозі, а він убив хлопця, і водночас він був тим хлопцем…

— Ні…

А тепер він стояв біля розбитого вікна в Батільдинім домі, поринувши в спогади про свою найбільшу втрату, а біля його ніг звивалася серед потрощеної порцеляни і скла величезна змія… він глянув униз і щось побачив… щось неймовірне…

— Ні…

— Гаррі, все нормально, з тобою все нормально!

Він нахилився й підняв подерту фотографію. На ній був той невідомий злодій, злодій, якого він шукав…

— Ні… я її загубив… випала з рук…

— Гаррі, все добре, прокинься, прокинься!

Він був Гаррі… Гаррі, а не Волдеморт… а шурхотіла не змія… Він розплющив очі.

— Гаррі, — прошепотіла Герміона. — Як ти почуваєшся? Добре?…

— Так, —збрехав він.

Гаррі лежав у наметі, накритий кількома ковдрами на нижньому ліжку. Дивлячись на холодне й застигле світло, що пробивалося крізь брезентовий намет, він зрозумів, що надворі почало світати. Він був наскрізь просякнутий потом. Відчував піт на простирадлах і на ковдрах.

— Ми врятувалися.

— Так, —підтвердила Герміона. — Я скористалася літальними чарами, щоб покласти тебе на ліжко, бо не мала сили підняти. Ти був… ну, ти не був зовсім…

Під її карими очима темніли фіолетові тіні, в руках вона тримала губку, якою витирала йому обличчя.

— Тобі було погано, —нарешті сказала вона. — Дуже погано.

— Давно ми звідти втекли?

— Кілька годин тому. Скоро вже ранок.

— І я що… був непритомний?

— Не зовсім, — ніяково пробурмотіла Герміона. —Ти кричав і стогнав і… і все таке інше, — додала вона тоном, від

якого Гаррі стало моторошно. Що він такого робив? Викрикував прокльони, як Волдеморт? Плакав, наче немовля в люльці?

— Я не могла зняти з тебе горокракс, — сказала Герміона, і він зрозумів, що вона хоче змінити тему. — Він прилип тобі до грудей. Аж слід лишився. Вибач, я мусила застосувати відривальні чари, щоб його віддерти. А ще тебе вжалила змія, але я рану почистила й приклала ясенець…