Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Він мимоволі впивався нігтями в руки, наче перевіряв себе на стійкість до фізичного болю. Він уже стільки разів проливав свою кров, що втратив лік. Одного разу позбувся всіх кісток у правій руці, а остання подорож додала нових шрамів на грудях і передпліччі на додачу до тих, що вже були на чолі й на долоні. Та ще ніколи він не почувався таким фатально ослабленим, вразливим і незахищеним, немовби з нього просто вирвали з м'ясом найкоштовнішу частку його магічної сили. Він знав, що сказала б Герміона, якби він розповів їй про свій стан: чарівна паличка нічого не варта без чарівника. Та вона помилялася. У його випадку все було інакше. Вона ж не знала, як його чарівна паличка крутилася, мов стрілка компаса, метаючи золотисте полум'я на його ворога. Він втратив захист подвійної серцевини, і аж тепер, коли палички не стало, зрозумів, як на неї покладався.

Витяг з кишені зламану паличку і, не дивлячись, запхав у Геґрідів капшучок, що висів на шиї. Капшучок був переповнений зламаними й ні до чого не придатними предметами, і паличка вже не влазила. Гаррі намацав через кротячу шкурку старий снич і ледве втримався від спокуси вийняти його й викинути. Незбагненний, непридатний, нікудишній, як і все, залишене Дамблдором по собі…

І раптом шалена лють на Дамблдора залила його, наче лава, випалюючи зсередини, вимітаючи всі інші почуття. Щоб остаточно не впасти у відчай, вони з Герміоною вмовили себе, що в Ґодриковій Долині знайдуть відповідь на всі запитання, повірили, що їм конче треба там побувати, що то початок таємної стежки, яку проклав їм Дамблдор. Та не було ніякої карти, ніякого плану. Дамблдор покинув їх напризволяще у цілковитій темряві, щоб брели навпомацки й боролися, самотні й безпорадні, з невідомістю і з таким жахіттям, що й не насниться. Ніхто нічого не пояснив, нічим не допоміг, меча не було, а тепер Гаррі навіть чарівної палички не мав. І ще він загубив фотографію злодія, і тепер Волдеморт легко встановить, хто то такий… Волдеморт тепер мав усю інформацію…

— Гаррі?

Герміона ніби боялася, що він вразить її закляттям з її ж палички. Вона присіла навпочіпки біля нього, тримаючи дві чашки чаю в тремтячих руках та щось незручне під пахвою.

— Дякую, —сказав він, беручи чашку.

— Можна з тобою поговорити?

— Так, —погодився він, не бажаючи її образити.

— Гаррі, ти хотів знати, хто той чоловік на фотографії. Ну… я маю ту книжку.

Вона боязко поклала йому на коліна новесенький примірник "Життята сміття Албуса Дамблдора".

— Звідки… як?…

— Вона була в Батільдиній вітальні, лежала собі… а зверху була приліплена записка.

Герміона прочитала вголос кілька рядків, написаних ядучо—зеленим чорнилом.

— "Дорога Батті, дякую за допомогу. Це примірник моєї книжки, надіюся, вам сподобається. Це все ваші слова, на віть якщо ви їх не пригадуєте. Ріта". — Думаю, справжня Батільда отримала книжку ще за життя, проте вже, мабуть, не змогла її прочитати.

— Мабуть, що не змогла.

Гаррі глянув на Дамблдорове обличчя й відчув раптом напад дикого задоволення. Тепер він, незалежно від волі Дамблдора, знатиме все, про що той і не збирався йому розповідати.

— Ти й досі на мене сердишся? — запитала Герміона. Він побачив, як з її очей знову бризнули сльози, і зрозумів, що лють не зійшла з його обличчя.

— Ні, — сказав тихо. — Ні, Герміоно, я розумію, що то була випадковість. Ти все робила, щоб ми вирвалися звідти живі, і це було правильно. Якби не ти, я вже давно був би мертвий.

Він видушив з себе усмішку й повернувся до книжки. Видно було, що ніхто її не розкривав. Він погортав сторінки, розглядаючи фотографії. Майже зразу натрапив на ту, що шукав — юний Дамблдор та його вродливий товариш сміються з якогось давно забутого жарту. Гаррі прочитав підпис під фото.

"Албус Дамблдор невдовзі після смерті матері зі своїм другом Ґелертом Ґріндельвальдом".

Кілька довгих секунд Гаррі вражено дивився на останнє слово. Його друг Ґріндельвальд. Скоса зиркнув на Герміону, що придивлялася до цього прізвища, ніби не вірила своїм очам. Поволі вона підняла погляд на Гаррі.

— Ґріндельвальд?

Не звертаючи уваги на решту фотографій, Гаррі гортав сторінки, шукаючи нових згадок цього фатального імені. Незабаром наштовхнувся на такий уривок, почав його пожадливо читати, але розгубився. Щоб збагнути зміст написаного, треба було повернутися трохи назад — і врешті—решт він опинився на самому початку розділу під назвою "Для загального добра". Почав читати разом з Герміоною: