Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Як слід заснути я не міг. Кілька разів сон обривала глибока тривога. Я прокидався, обливаючись потом. Умикав світло й дивився на годинник. Була друга, третя п’ятнадцять, четверта двадцять. О четвертій двадцять сон остаточно пропав. Я сів біля вікна й, прислухаючись до биття власного серця, спостерігав, як розвиднюється у місті за вікном.

«Слухай, Юмійосі-сан, більше не залишай мене самого, — благав я подумки. — Ти мені потрібна. Я не хочу бути самотнім. Якщо тебе не стане, то відцентрова сила відкине мене на край Всесвіту. Я тебе прошу: покажися мені, з’єднай мене з чимось на світі. З’єднай мене з реальністю. Я не хочу жити серед привидів. Я ж звичайний тридцятичотирирічний парубок. Ти мені потрібна».

О пів на сьому я знову взявся телефонувати на її квартиру. Сидів перед телефоном і щопівгодини набирав її номер. Та ніхто не брав трубки. Червень у Саппоро — прекрасна пора року. Сніг давно розтанув, і земля, що кілька місяців тому лежала скована морозом, чорнішала й, розм’якаючи, почала дихати. На деревах густішало зелене листя, погойдуване чистим, лагідним вітром. Прозоре небо, різко окреслені хмари. Від такого краєвиду моє серце сповнювалося радісним трепетом… Та я замкнувсь у готельному номері й не переставав набирати її номер. І через кожних десять хвилин переконував себе: «Настане завтра, і вона повернеться. А до того часу треба чекати». Однак я не міг чекати, коли настане завтра. Зрештою, хто може гарантувати, що завтра взагалі настане? А тому сидів перед телефоном і набирав її номер. А в перервах валявся на ліжку — і то дрімав, то безцільно вдивлявся у стелю.

«Колись тут був готель „Дельфін“, — думав я. — Що й казати, вбогий. Але в ньому збереглося стільки різноманітних речей. Людськими роздумами, осадом часу просякло кожне поскрипування підлоги й кожна плямка на стіні». Я вмостився зручно у кріслі, закинув ноги на стіл й, заплющивши очі, намагався згадати, який вигляд мав колишній готель. Від вхідних дверей і витертих килимів на підлозі до бляклих латунних ключів і запорошених віконних рам. Я проходив його коридорами, відчиняв двері, заглядав у номери.

Готель «Дельфін» зник. Та все ще залишилися його тінь і дух. Я відчував його присутність. Колишній готель «Дельфін» заховався всередині нового велетенського «DOLPHIN HOTEL». Замруживши очі, я можу зайти в нього. Чути надривний скрегіт ліфта, схожий на кашель старого пса. Все це — тут. Хоча ніхто про це не знає. Та воно є. Тут — головний вузол мого життя. «Не переживай. Все тут — для тебе, — переконував я себе. — Вона обов’язково повернеться. Треба лише почекати».

В обслуги я замовив вечерю і добув із холодильника пиво. А о восьмій іще раз подзвонив Юмійосі. Ніхто не озвався.

Я ввімкнув телевізор і до дев’ятої дивився трансляцію бейсбольного матчу. Вимкнув звук і розглядав саме зображення. Гра була жахлива, та й дивитися бейсбол особливого бажання я не мав. Просто хотілося бачити, як рухаються живі люди, а для цього годилося будь-що — змагання з бадмінтону чи з водного поло. Зовсім не стежачи за перебігом гри, я тільки дивився, як люди кидали м’яч, відбивали м’яч і бігли за м’ячем. Сприймав усе це як уривок чийогось життя, що ніяк мене не стосувалося. Ніби спостерігав, як високо в небі пливуть хмари.

О дев’ятій я знову їй подзвонив. Цього разу вона взяла трубку після першого гудка. Якусь мить я не міг повірити своїм вухам. Здавалося, ніби за одним сильним ударом обірвалася линва, яка прив’язувала мене до цього світу. Я знесилів, до горла підкотився твердий згусток повітря. Юмійосі знайшлася!

— Я щойно повернулася з поїздки, — сказала вона дуже холодним тоном. — Узяла відпустку і з’їздила до Токіо. До родичів. Звідти двічі вам на квартиру дзвонила. Та ніхто не відповідав.

— А я тут, у Саппоро, тобі безперестанку дзвоню…

— Виходить, розминулися? — сказала вона.

— Розминулися, — погодився я і, стискуючи в руці трубку, витріщився на онімілий екран. Не знаходив потрібних слів. Що б його сказати?…

— Гей, що сталося?.. Алло! — озивалася вона.

— Зі мною все в порядку.

— У вас голос наче змінився.

— Від хвилювання, — пояснив я. — Поки з тобою не зустрінуся — нормально не заговорю. Таке тривале хвилювання телефонною розмовою не зніметься.

— Я гадаю, ми могли б зустрітися завтра ввечері, — сказала вона, коротко подумавши. «Напевне, поправляла окуляри на носі», — подумав.