Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Таке питаєш. Це ж я маю до тебе справу, а не навпаки!

— Ну, то я зараз до тебе заїду. Де ти живеш?

Я сказав йому адресу.

— Ага, якщо так, то це недалеко від мене. Хвилин через двадцять під’їду. Приготуйся, щоб відразу вийти. Бо за живіт тягне, довго не витримаю.

Я погодився, поклав трубку й розгублено покрутив головою. «Побалакаємо про минуле»?

Я ніяк не розумів, про яке «минуле» можна говорити з Ґотандою. У шкільні роки я з ним особливо не дружив і не часто спілкувався. Його вважали блискучою окрасою класу, а мене, правду кажучи, — непомітним середнячком. Просто чудо, що він ще пам’ятає, як мене звати. То про яке «минуле» може бути мова? Про що мені з ним говорити? А все-таки добре, що він не гне кирпи.

Швидко поголившись, я надів сорочку з жовтогарячими смужками, поверх неї — твідовий піджак від Калвіна Кляйна. На шию пов’язав плетену краватку від Армані, яку мені колись на день народження подарувала подружка. Натягнув щойно випрані джинси і взувся у білісінькі тенісні кеди, куплені зовсім недавно. В моєму гардеробі це були найшикарніші речі. «От було б добре, якби мій співрозмовник належно оцінив увесь цей шик», — подумав я. Ні разу в житті я ще не вечеряв з кіноактором. І тому не уявляв собі, що в такому випадку слід одягати.

Він приїхав рівно через двадцять хвилин. Його шофер — років п’ятдесяти, надзвичайно ввічливий — подзвонив у двері й сказав, що пан Ґотанда чекає внизу. «Де особистий шофер — там і „мерседес“», — подумав я. Як я і сподівався, внизу стояв «мерседес». Надзвичайно великий, сріблястого кольору. Геть-чисто схожий на моторний човен. Скло таке, що всередині нічого не видно. Шофер з легким стуком відчинив дверцята, і я заліз усередину. Там був Ґотанда.

— Я так радий тебе бачити! — сказав він, привітно всміхаючись. Руки не простягнув — і мені від того полегшало.

— Давно-таки не бачилися, — відповів я.

Поверх звичайнісінького светра з клиноподібним вирізом на шиї на ньому була темно-синя вітронепроникна куртка й приношені оксамитові штани кремового кольору. На ногах — збляклі кросівки «асікс». Однак загалом його манера одягатися була бездоганною. Навіть простий одяг на ньому справляв приємне враження, наче витвір першокласного модельєра. З усміхом на губах він оглянув мене з ніг до голови.

— Шикарно одягаєшся! — сказав він. — Зі смаком!

— Спасибі, — відповів я.

— Як кінозірка! — додав він. Без іронії, просто пожартував. Я розсміявся, він також. Завдяки цьому ми обидва трохи розслабилися. Ґотанда окинув поглядом салон автомобіля. — Чудова машина, правда? Мені її дає кіностудія, коли треба. Разом з шофером. Так я уникаю аварій і не сідаю за кермо п’яним. Безпека передусім. І для студії, і для мене. Обидві сторони щасливі.

— Звичайно, — погодився я.

— Сам я на такій не їжджу. Мені до вподоби набагато менша.

— «Порше»? — спитав я.

— «Мазераті», — відповів він.

— Ну, а я люблю ще меншу, — сказав я.

— «Сівік»? — запитав він.

— «Субару», — відповів я.

— «Субару»… — повторив він і кивнув головою. — Колись і я на такій їздив. То була перша в моєму житті машина. Не студійна, а куплена за власні гроші. За гонорар, отриманий за роль у першому фільмі, я купив стареньку «субару». Вона мені страх як подобалася. Я на ній їздив до кіностудії. А в другому фільмі мені дали більшу роль. І відразу застерегли: «Як хочеш стати кінозіркою — на якійсь там „субарі“ не смій їздити». Довелося замінити її на іншу. Такий от світ! А машина була чудова. Практична, дешева. «Субару» мені подобається.

— Мені також, — сказав я.

— Як ти гадаєш, чому я пересів на «мазераті»?

— Не знаю.

— Бо треба списати більше грошей на витрати! — пояснив він, насупивши брови так, ніби відкривав мені якусь таємницю. — Менеджер усе повторює: витрачай більше! Мовляв, я недостатньо використовую кошти. Ось тому я і придбав дорогу машину. Одна така купівля — і витрати підскочили вгору. Всі стали щасливі.

«Казна-що! — обурився я. — Невже не можна думати ні про що інше, крім витрат?».

— Їсти хочеться, аж шкура болить! — сказав Ґотанда і похитав головою. — Від товстого біфштекса не відмовився б. Складеш мені компанію?

Я відповів, що покладаюся на нього, і він сказав шоферу, куди їхати. Той мовчки кивнув, й автомобіль рушив з місця. Тоді Ґотанда, глянувши мені в очі, усміхнувся і сказав: