Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Яке безглуздя! — сказав він. — Я все ще люблю її. Хоча вона так познущалася з мене — все одно люблю. Забути не можу. А іншу полюбити не вдається.

Милуючись вишуканою формою шматка льоду, я кивнув.

— А ти як?

— Ти питаєш, що я думаю про свою колишню дружину?

— Ага.

— Не знаю, — зізнався я чесно. — Я не хотів, щоб вона йшла з дому. Та вона таки пішла. Хто в цьому винен — не знаю. Однак це вже сталося. Стало доконаним фактом. І я довго намагався звикнути до нього. Думав лише про те, щоб звикнути. Тому й не знаю…

— Зрозуміло, — сказав Ґотанда. — Слухай, може, тобі боляче про це говорити?

— Та ні, — відповів я. — Факт — це факт. Від нього не можна відвернутися. А тому я болю не відчуваю. А щось зовсім незрозуміле…

Він злегка ляснув пальцями.

— Це правда. Відчуваєш щось зовсім незрозуміле… Враження таке, ніби земне тяжіння раптом ослабло. І навіть душа не болить.

Підійшов офіціант, і ми замовили по біфштексу. І мені, і йому — з кров’ю. А також по салату. І по другій порції віскі з водою.

— Слухай, — сказав Ґотанда. — У тебе до мене якась справа, чи не так? Викладай, поки ми тверезі.

— Розумієш, це трохи дивна історія, — почав я.

Він привітно всміхнувся. Добре вишколеною, приязною усмішкою.

— А я люблю дивні історії, — сказав він.

— Недавно я подивився фільм з твоєю участю, — вів я далі.

— «Нерозділене кохання»? — насупивши брови, спитав він тихо. — Нікудишній фільм. Нікудишній режисер. Нікудишній сценарій. Як завжди… Всі, хто брав участь в його зніманні, хочуть про нього забути…

— Дивився четвертий раз, — сказав я.

Він витріщився на мене, ніби на порожнечу.

— Можу побитися об заклад, що нема на світі людини, яка дивилася б такий фільм учетверте. І в цілій Галактиці нема. Можу побитися на будь-що.

— У тому фільмі виступає одна знайома людина, — пояснив я. — І додав: — Крім тебе.

Ґотанда потер скроню кінцем вказівного пальця. І примруженими очима глянув на мене.

— Хто?

— Як звати — не знаю. Дівчина, з якою ти спав в неділю вранці.

Він ковтнув віскі й кілька разів кивнув головою.

— Кікі.

— Кікі, — повторив я. Дивне ім’я. Наче якоїсь іншої людини.

— Так її звали. Принаймні всі знали це ім’я. В нашому маленькому дивному світі вона з’явилася під іменем Кікі. І цього було досить.

— А можна з нею зв’язатися? — спитав я.

— Ні, не можна, — відповів він.

— Чому?

— А ти послухай, що я тобі скажу. По-перше, Кікі — не професійна актриса. А тому справа ускладнюється. Професійні актори — як знамениті, так і невідомі — приписані до якоїсь кіностудії. Отож з ними легко встановити зв’язок. Більшість з них сидить перед телефоном і чекає, щоб їм подзвонили. А от Кікі не з таких. Вона ні до чого не приписана. Кілька разів з’явилася в тому фільмі та й усе. Звичайнісінький підробіток.

— А як це вона з’явилася в тому фільмі?

— Я сам її привів, — зізнався він щиро. — Спочатку запитав, чи не виступить у фільмі, а потім рекомендував режисеру.

— Навіщо?

Він ковтнув віскі й ледь-ледь скривив губи.

— У тієї дівчини якийсь особливий талант. Як би це назвати… Відчуття життя. Щось таке. Я це відразу помітив. Вона не була красунею. Не вирізнялася також акторською майстерністю. Але самою своєю появою в кадрах оживляла фільм. Це точно. Такий у неї своєрідний дар. Тому я вирішив використати її в тому фільмі. Результат перевершив мої сподівання. Кікі всім сподобалася. Не хочу вихвалятися, але ця сцена з нею вдалася. Цілком реалістична. А ти як гадаєш?

— Авжеж, реалістична, — підтвердив я. — Не сумніваюсь.

— Після того я вже збирався ввести її у світ кіно. Бо думав, що вона багато чого досягла б. Та нічого з цього не вийшло. Вона зникла. І це — друга складність, яка заважає дати відповідь на твоє запитання. Просто зникла та й усе. Як дим. Як вранішня роса.

— Як це — зникла?

— Буквально зникла. Місяць тому. Не прийшла на пробу. Якби прийшла, дістала б пристойну роль у новому фільмі — я вже все підготував, з усіма домовився. Напередодні зателефонував їй, уточнив час зустрічі. Нагадав, щоб не запізнилася… Та вона не прийшла. Як крізь землю провалилася. Відтоді я її більше ніде не бачив.