Весняні ігри в осінніх садах

Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що цілочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?

3

Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:

Ось і Сливовий Міст.

Тут Сугавара-но Мітідзане

Спинивсь, пливучи у вигнання

У провінцію Цукусі, тут

Він пісню журливу склав:

«Не забувай мене, квітучий саде!»

А слива та, яку любив, у тузі

За ним услід перенеслась

Одним стрибком в Дадзайфу.

Зелений Міст.

Покинута вигнанцем і поетом,

Тужила тут сосна зелена.

А потім, як і слива та, помчала

У слід за ним, не годна

Розлуку пережити.

І третій міст —

Вишневий.

Та вишня сил не мала

Вирвати міцний свій корінь

І відлетіти вслід учителю,

Відтак в гіркавій тузі всохла.

Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.

Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.

Я розкоркував другу пляшку і сказав:

— Не спіши. Ми ще маємо покохатися.

— Ми вже покохалися.

— Хіба ти забула, що ми це мали зробити на острові?

— Я просто подумала, що вдома буде зручніше.

— Одне другому не заважає. Я хочу тебе ще.

— Але я не хочу.

— Ну, тоді…

— Що тоді? — спитала вона з острахом.

— Тоді я тобі не складу компанії.

— Ти не можеш так зі мною вчинити!

— Я хочу кохатися з тобою тут, на острові. Я про це надто довго мріяв.

Вона поклала флакон поруч, якусь мить повагалася і врешті мовчки скорилася, але, щоб підкреслити свою незалежність, лягла на бік спиною до мене. Флакон лежав перед її очима.

— Ні, не так, — сказав я. — Я хочу, щоб ти стала на коліна.

— Ні.

— Що значить «ні»?

— Ні — значить «ні».

— Отже, ти мене обдурила.

— Нічого я тебе не дурила. Ти мене мав.

— Я хочу ще. Ти не можеш мені відмовляти.

Вона підвелася і якусь хвилю сиділа непорушно, потім випила мартіні, і я побачив у її очах сльози. Мені стало її шкода, але, з іншого боку, я не бачив причини, чому мав би відмовити собі в цьому скромному бажанні. Вона стала на коліна й нагнулася, спершись на лікті. Я підняв спідничку, стягнув майточки і замилувався видовищем, яке, щоправда, вже оглядав у себе вдома, але за кожним разом завмирав, наче перед витвором Праксителя, бо нічого досконалішого за формою і змістом мені не доводилося раніше оглядати. Я ковтав очима ці стиглі півкулі, як голодний ковтає очима хліб, я вбирав їх на повні груди, щоб бодай у моїй пам’яті зосталося це сніжно-біле диво, оточене пастелями засмаги, диво, до якого ідеально прилягали мої долоні, диво, в яке я жадібно занурював нігті, і тільки на одну мить правиця моя відволіклася від цього шляхетного заняття — коли я спритно витяг з кишені пігулку, яку отримав від Ростислава, і запив її вином. Я подумав, що зашкодити вона мені вже не зашкодить, а можливо, що й допоможе. Я рухався повільно, неймовірно повільно, час до часу пригублюючи з пляшки вино, я кохався собі на втіху, закидаючи голову до неба, що яскріло зорями, і чекав, коли вони почнуть падати, бо в серпні зорі падають, але зорі не падали, і місяць ковзав у сизих пасмугах, мов у цигарковому димі, а я насувався і відсувався, насувався і відсувався, насувався і відсувався, напливав і відпливав, вдаряв хвилями і відскакував у такт із місяцем, і здавалося мені, що ми з ним у цей мент поріднилися, і якщо в нього є серце, то воно мусить стукати в такт із моїм. Я не мав куди квапитися, я гойдався собі разом із місяцем і нам було добре, коли раптом побачив, як малесенька зірочка починає котитися вниз, і тут Мар’яна застогнала, але цей стогін зовсім не скидався на стогін жінки, яка ось-ось відчує оргазм, він скидався на хлипання немовляти крізь сон, хлипання наростало, і я зарухався швидше, місяць так само наліг на весла, а зірочка котилася і котилася, а Мар’яна щораз голосніше зойкала і врешті застогнала й замовкла, я випорснувся в неї так інтенсивно, що аж мені заболіло, хвильку її ще потримав, стискаючи в долонях, а потім опав зіпрілий на траву. Мар’яна підвелася і мовчки попростувала до води.

— Ти куди? — спитав я.

Вона не відповіла. Підняла спідницю, зайшла у воду, присіла і стала митися.

І тут пролунав голос Чубая, що цитував мою поему «Ілаялі»:

Ось біжить моя сестра

                       сльозою з ока сумного спраги моєї

притискаючи к серцю осиротіле каміння

Вилітають ластів'ята з-поміж стегон її —

                     сімсот ластів’ят і всіх мучить спрага

І пісня їхня терпкіша від терну ягід

                              і не знаходять вони притулку навіть під власною тінню

Ось та річка у якій ще ніхто не втонув

                                                    і вона висихає

Ось тії хвилі в які сестра моя увійшла

Ось тії води в яких мертве сім’я

                                               вона виполіскувала

Ось та ріка що наповнилася до краю

Ось ті хвилі з яких не вийшла моя сестра

Ось ті води в яких ожило мертве сімя

Ось той місяць що в гурт його тихо скликає

                                                     і навчає азбуки

Усе повторюється, усе повторюється, усе вже написане, нічого нового, нічого нового, навіщо вона миється, який у цьому сенс, якщо зібралася померти, я згадав, що милася вона щоразу, навіть тоді, коли чинила це у сновидному стані, рухаючись, як манекен, сьогодні вдень вона милася вже цілком свідомо, але зараз, навіщо зараз, коли жити зосталося лічені хвилини, вимивати з себе моє сім'я, адже коли робитимуть розтин, то й так виявлять, що перед смертю ми… ми… вона кохалася… що тут такого поганого, усі це робили, ось вона виходить із води, і Грицько дивиться на неї зачаровано, та він не зводив з неї ока увесь час, скільки вона була у воді, але мовчав, а тепер вона наближається босоніж по траві, виймає з кулька светр, яким так і не скористалася, бо надто тепло, і витирається, і мовчить, потім розвішує светр на гіллі — що за безглуздя? — вбирає майточки, поправляє спідничку, сідає поруч і виймає з кишені флакона — коли вона встигла його туди сховати? — вона з ним не розлучалася, миючись, отже, не довіряє мені, і тут я нарешті усвідомлюю весь свій жах, бо я так і не зумів нічого розумного вигадати, я просто забув, що маю знайти вихід. Виходу нема. Вона розкручує накривку і, висипавши на долоню дві пігулки, простягає мені. Я чую, як б’ється моє серце — від хвилювання чи від випитого? Я вже достатньо п’яний. Я вже такий, що можу й проковтнути цю пігулку. Мені вже все по цимбалах. Я беру пігулку і дивлюся на неї, а вона двоїться мені в очах і пливе, пливе, Мар’яна усміхається через силу, бере келиха з вином, і я помічаю, що рука її тремтить, вона випиває до дна і просить наповнити ще, потім кладе пігулку на язик так, аби я бачив, клятий місяць усе старанно фіксує (небесний папараці, кому ти продаси ці світлини?), як назло, він уже випірнув із димових сувоїв; довкола так ясно, Мар’яна дивиться на мене очікувальним поглядом, і я роблю те саме — кладу пігулку на язик, перед тим встигнувши заковтнути слину і провести по його поверхні зубами, щоб він не був надто мокрим, і пігулка завчасу не розпустилася, а тоді одночасно ми запиваємо нашу смерть вином з тією лише різницею, що свою я ховаю під язик і не ковтаю, а непомітно впускаю назад у келих з вином. Хоча ні, це неправда, що непомітно, Мар’яна просто в цей момент відвертається і не дивиться на мене, вона дивиться кудись просто поперед себе, туди, де вигойдується човник Чубая, так, мовби бачить його насправді, вона не дивиться на мене, можливо, щоб не розчаруватись у мені, щоб дати мені змогу проробити всі мої маніпуляції… А місяць, врешті збагнувши свою підлу роль, пірнає у хмарки, і темрява нас радісно пеленає.