Весняні ігри в осінніх садах

— Поцілуй мене, — каже Мар’яна, дивлячись перед себе.

Ще чого!!! Я стлумлюю в собі скрик, відкладаю келиха в траву, але так, аби він перехилився і вино разом з пігулкою виллялось. Тоді беру за горло пляшку вина і цмулю захланно.

— Поцілуй мене, — повторює Мар’яна, і я відчуваю, що її голос слабне, а сама вона відхиляється назад і спирається на лікті.

— Я хочу перед смертю напитися, як чіп.

— Поцілуй мене, — проказує вона уже зовсім тихо, а язичок її заплітається, і сама вона ледве через силу тримається на ліктях.

Я відкладаю пляшку і нахиляюся до неї, нахиляюся повільно, місяць знову випірнає і фотографує, і я бачу її примружені очі, напіврозкриті вуста, о Боже, вона вмирає, невже я її не поцілую, але у вустах її отрута, я обнімаю її і цілую, вона ще жива, вуста такі ж гарячі, і вона наперекір моїм підозрам навіть не намагається впорснути мені зі своїм язичком отруйної слини, вона лише напнула вуста, тугі, солодкі, я цілую їх весь у напрузі, що ось-ось вона таки зробить це, висуне язичка, але вона опадає безвільно в моїх руках, і очі її заплющуються. Дивовижний спокій на її обличчі вражає. Я не можу відвести від неї погляду. Я хочу сказати собі щось погане, щось образливе, вилаятися, але голова моя важка, голова моя безпросвітно тупа. Я п’ю шампан і дивлюся на воду. Над водою стелиться пухнастий туман, з туману вигулькує човен.

— Що, перебздів? — питає Грицько, весь закутаний мрякою, наче грецький бог на Олімпі. — Еге, це справді страшно. Знаю по собі. Ти повівся по-свинськи.

— А вона? Вона повелася не по-свинськи, затаївши невиліковну хворобу? Вона знала, що дні її й так полічені, й не хотіла чекати передсмертних мук. Я це зрозуміти можу… Але не можу зрозуміти, чому вона вирішила втягнути у це й мене?

— Задля товариства. Але в одному вона таки мала рацію: завше варто вчасно піти. Вклонитися, подякувати і піти. Так, як це зробив я.

— Ти ж не покінчив самогубством.

— Ні, звісно, то не було самогубство таке, яким його прийнято вважати. Але я таки пішов сам. Це все одно, що взяти і перестати дихати. Або перестати їсти. Або перестати писати. Або перестати гратися. Усе це — смерть.

— Але я не поспішаю на той світ. Мені здається, я ще не все зробив.

— Це облуда. Усього зробити й так неможливо. Але мені дуже шкода твою панну. Ти її використав так примітивно…

— А хіба її можна було використати якось інакше? То підкажи.

— Ти просто не зрозумів… нічого не зрозумів… вона вибрала тебе… панна, про яку мріють, — юна, красива… ти уявляєш ваші фото поруч після того, як стане відомо про самогубство? Ти не збагнув, що ти ОБРАНИЙ! Вона запропонувала тобі з тисяч і тисяч чоловіків приєднатися до неї. А ти її взяв… як хусточку до носа… Ти отримав найвищий дар, який тільки можна отримати: розкішну смерть, якій можна заздрити, про яку могли складати пісні й легенди. А що ти вибрав натомість? Повільне вмирання, змагання з хворобами, аж поки не впадеш пляцком у кращому випадку, а в гіршому не заляжеш у лікарняне ліжко, як я, і будуть довкола тебе снувати родичі, і будуть вдавати, що все чудово, ти видужаєш і буквально завтра пострибаєш додому, хоча ти помічатимеш їхні вимушені усмішки, їхні награні репліки… аж врешті ти вмреш — старий, зморщений, сірий… і вгаратають тобі на могилі якусь бандуру чи зарюмсану музу…

— Але ж ти перебільшуєш. Вона мене вибрала не тому, що в мене закохалася. Вона брехала і тільки вдавала закоханість. Вона не сказала правди, у неї поважна причина піти з життя, а в мене такої нема. Виходить, вона вибрала для мене роль супровідника, пажа її королівської милості. Я був лише милостиво допущений для того, аби підтримувати шлейф її смерті. І я купився на це.

— Ти хочеш сказати, що обдумував самогубство?

— Так. Я багато про це думав.

— А ти знаєш, що людина, якій ніколи самогубство не спадало на думку, вчинить його скоріше, аніж той, хто це обдумує. Фатальний вчинок легше здійснити необдумано, аніж зважено. Здоровому глузду, далекому від ідеї самогубства, нічим від неї захиститися, і якщо вона раптом навідає його, він буде вражений, засліплений можливістю радикального скону, про який досі й не думав. Той же, для кого ця думка не нова, буде зволікати, зважуючи й уявляючи собі останній крок, який він досконало вивчив і який зробить із зимною кров’ю, якщо тільки коли-небудь зробить. Хіба не так?

— Це правда, я уявляв собі це не раз.

— Ми відучилися розлучатися з життям стримано. Цим мистецтвом досконало володіли древні. Для нас самогубство — завжди пристрасть, екстаз, імпет. Те, що колись чинилося врівноважено, тепер схоже на хворобливу конвульсію. Античні й східні мудреці уміли розлучатися з життям і підкорятися йому без трагедій і завивань. Нині загублена і ця незворушність, і сама її основа, бо Провидіння захопило місце античного Фатуму. Що ти п’єш?

— Як завше, шампан.

— Скільки можна дудлити цю шипучку? Горілка й досі не йде?

— І ніколи не йшла. Ти ж знаєш.

— Ну, дай мені ковток.

— А тобі можна?

— Шампан можна.

Він підплив до самого бережка, я подав йому пляшку, він зробив великий ковток, а коли повернув, то я ледь не обпік пальці об закрижанілу пляшку й мусив покласти її на траву.

— Зимно в нас, — сказав Грицько. — Розумієш, коли ти збагнув, що вона не жартує, то не мусив розігрувати цю комедію. Але ти хотів її вграти. І то була єдина можливість. І ти нею скористався.

— Не зовсім так. Я спав з нею і раніше, хоч і не можу збагнути, як воно так виходило, що віддавалася вона у сновидному стані. Спочатку я мав надію, що вона передумає, що все це якась шизуха. Я не сприймав серйозно її теревені про смерть. Але коли дізнався про хворобу, то зрозумів, що вона просто вирішила театралізувати свою смерть, яка так чи інак неминуча. І я тоді зрозумів, що я її жертва, яку вона вирішила потягнути із собою у прірву. Власне, так, як ти і сказав: для товариства. Але ж це нечесно. Я ж не смертельно хворий. Тому вона вирішила підкрастися з іншого боку: переконати мене, що я вже все здійснив, що попереду в мене й так нічого цікавого. І мушу сказати, що їй це фактично вдалося. Деякі ситуації в моєму житті схиляли мене до самогубства. Я б і справді не розігрував тут цієї сцени, якби мене не попросив лікар. Але він мав дати їй не отруту, а снодійне. Звідки вона взяла отруту? Я нічого не розумію. Вона хотіла померти, і вона померла.

— Дай пляшку. — Він знову зробив ковток, заплющив очі, замислився ще раз ковтнув і сказав: — А пам’ятаєш, як ми тут влаштували купіль при свічках?

— На жаль, з кретинами.

— Ну, і що? Головне — забавитися.

Він знову повернув крижану пляшку, і я поклав її у траву.

— Слухай, — озвався я, — а чому ти з’являвся тільки тоді, коли я бував тут з Мар’яною? Чому тебе не було, коли я бував з іншими дівчатами?

— А ти не зрозумів?

— Ні.

— Шкода. Бо я з’являюся лише тоді, коли ти є ти, а не жалюгідна підробка, з Мар’яною ти хоч і лукавив, але все ж таки намагався пірнути у своє «я», збагнути себе, ти тоді ДУМАВ, розмірковував, ти боровся зі своїми почуттями, розважував, що робити далі… Коли ж ти з іншими, то нагадуєш мені бульбашку на воді, яка пливе за течією, мені нецікаво тоді спілкуватися з тобою. Хоча це не означає, що я не спостерігав збоку. Я дивився і думав: яка ж марнота марнот…

— Хто б казав…

— Але я таки збагнув це…

— Ціною смерті?

— Нехай і так. Я бачив, як ти немилосердно марнуєш ЧАС, очевидно, думаючи, що все ще попереду, і не підозрюючи, що це не так, усе вже позаду. Навіщо тобі всі ці панни на порі? Хіба ти їх кохаєш?

— Ні, — відказав я, не замислюючись.

— То чому не лишиш?

— Не можу!

— Як то не можеш? Візьми й лиши.

— Мені з ними добре.

— Тобі зі всіма добре.

— Але вони мені подобаються найбільше.

— Ти просто бик. Ти граєш, і в цьому суть твого існування.

— Не тільки. Є ще література.

— Література? Та ти пишеш тільки для того, щоб тобою захоплювалися і віддавалися. Ти пишеш для грання. Хіба не так?